Слава ЗСУ!

Никанор Іванович збагнув лише одне, що помер актор лихою смертю, прокричавши: “Ключі! Ключі мої!” - повалившись після цього на підлогу, хриплючи і обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив пил з фрачних брюк, уклонився, посміхнувся фальшиво і пішов собі під мляві оплески. А конферансьє заговорив так:

- Ми прослухали в чудовому виконанні Сави Потаповича “Скупого рицаря”. Цей рицар сподівався, що жваві німфи збіжаться до нього і станеться ще багато приємного в тому ж дусі. Але, як бачите, нічого такого не подія лося, жодні німфи до нього не збігалися, і музи йому данини не принесли, і палаців жодних він не спорудив, а навпаки, скінчив він дуже кепсько, помер к бісовій матері від удару на своїй скрині з валютою та камінцями. Попереджаю вас, що і з вами подіється щось подібне, коли не гірше, якщо ви не здасте валюти! Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, але раптом-таки із зали пролунав сором’язливий голос:

- Я здаю валюту.

- Ласкаво прошу на сцену! - ґречно запросив конферансьє, вглядаючись у темну залу.

І на сцені опинився невеличкий на зріст білявенький громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

- Даруйте, а як ваше прізвище? - поцікавився конферансьє.

- Канавкін Микола, - сором’язливо озвався той.

- Ага! Дуже приємно, громадянине Канавкін, отож?

- Здаю, - тихо сказав Канавкін.

- Скільки?

- Тисячу доларів і двадцять золотих десяток.

- Браво! Все, що є? Ведучий програми вп’явся очима в обличчя Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей бризнули промені, які прошили Канавкіна наскрізь, наче рентген. В залі затамували подих.

- Вірю! - врешті вигукнув артист і погасив свій погляд. - Вірю! Ці очі не брешуть. Адже скільки разів я вам казав, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що язик може приховати істину, а очі - ніколи! Вам несподівано ставлять запитання, ви навіть не здригнетеся, в одну секунду опановуєте себе і знаєте, що потрібно сказати, аби приховати істину, і дуже переконливо кажете, і жодна складка на вашому обличчі не ворухнеться, та, на жаль, сполохана питанням істина із дна душі на мить підскакує до очей, і все закінчується. Вона викрита, а ви спіймані.

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:

- Де ж сховані?

- У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці...

- А! Це... стривайте... це у Клавдії Іллівни, чи що?

- Так.

- О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

- У льох, в коробку з-під Ейнема... Артист сплеснув руками.

- Чи ж бачили ви щось подібне? - скрикнув він, прикро вражений. - Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу! Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

- Гроші, - вів далі артист, - мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

- Ну гаразд, - полагіднішав артист, - хто старе пом’яне... - І раптом докинув несподівано: - До речі... щоб одним заходом, щоб машину не ганяти... адже в тітки цієї в самої також є, га? Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.