Слава ЗСУ!

- Гай-гай, Канавкін, - докірливо-приязно сказав конферансьє, - а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?

- Є! - відчайдушно випалив Канавкін.

- Браво! - гукнув конферансьє.

- Браво! - страшно ревнула зала.

Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.

- Так, я хотів ще спитати, - тітка не казала, де свої ховає? - довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.

- Вірю, вірю, - зітхнувши, озвався артист, - ця стара скупердя не те що племінникові - чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін! І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.

- Диваки, їй-богу! - знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.

Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав: “Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!” Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.

- У жіночому театрі дамочка якась здає, - несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: - Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові... Подохнуть вони, боюся, без мене.

Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує... Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, - і він знову зазітхав.

Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках.

Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом.

Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.

- Обідайте, хлопці, - кричали кухарі, - і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!

- Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? - звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.

- Нема! Нема! Нема в мене! - перестрашено прокричав Никанор Іванович, - розумієш, нема!

- Нема? - грізним басом ревнув кухар. - Нема? - жіночим ласкавим голосом запитав він. - Нема, нема, - заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.

Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.

- Що ж це таке, - гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, - нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

- Нема, нема, - заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, - а на нема і суда нема.