Слава ЗСУ!

Пропливши при західному вітрові, за моїми розрахунками, щонайменше вісімнадцять ліг, годині о шостій вечора я помітив маленький острівець на півмилі від себе і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою у ній бурями невеличкою затокою. Витягам пірогу на берег, я зійшов на верх скелі і на сході виразно побачив землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у човні, я вранці вирушив у дальшу путь і о сьомій годині вечора досяг уже південно-західного берега Нової Голландії. Це підтвердило мою давнішню гадку про те, що на картах країну цю поміщають принаймні на три зайві градуси східніше. Про це я багато років тому казав моєму шановному другові — панові Герману Моллю, але він волів пристати на твердження інших авторів.

Там, де я висів на берег, людей не було видно, але, не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими. Я не розкладав вогнища, щоб не привернути уваги тубільців. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів харчувався устрицями та іншими молюсками. На щастя, я знайшов струмок з чудовою водою, яка дуже відсвіжила мене.

На четвертий день, відійшовши від берега трохи далі, я побачив не більше як за п'ятсот ярдів од себе двадцять або тридцять тубільців. Всі вони — чоловіки, жінки та діти — були зовсім голі й сиділи навколо вогнища, як про те свідчив дим. Один, помітивши мене, сказав іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши коло багаття жінок та дітей, попростували до мене. Я побіг чимдуж до берега, сів у човен і наліг на весла. Спостерігши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перше ніж я встиг одплисти на безпечну відстань, пустили стрілу, яка глибоко увігналась мені у праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я відплив далі від берега, сяк-так висмоктав з рани кров і зав'язав ногу як міг.

Не насмілюючись повернутися назад, я вирішив податись на північ. Невеликий вітер подував мені напроти, тобто з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки й шукаючи, де пристати, я на північно-північний схід од себе побачив вітрило, що рухалось у напрямі до мене. Спершу я не знав, чи чекати на нього, чи ні, а далі огида до єгу взяла гору. Нап'явши своє; вітрило та взявшись за весла, я попростував на південь і ввійшов у ту саму бухту, звідки відплив уранці, воліючи потрапити до рук дикунів, ніж знову жити серед європейських єгу. Витягши човен на берег, я заховався за камінь біля того струмка з чудовою водою, про який я згадував вище.

Корабель підійшов до бухти, і з нього послали на берег баркас по свіжу воду (бо це місце, здається, було добре відоме). Я помітив човен, коли він пристав уже до берега і було пізно шукати іншого притулку. Матроси, висівши на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо з них, добре озброєні, обшукали всі розколини в скелях і нарешті надибали на мене. Вони зачудовано дивились на мій незвичайний одяг, на підбиті дерев'яними підошвами черевики, на хутряні панчохи. Все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходять голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені підвестися й запитав, хто я. Добре розуміючи цю мову, я звівся на ноги й відповів, що я — бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, і уклінно прошу дозволити мені попливти далі своєю дорогою. Вони здивувалися, почувши відповідь своєю мовою. З кольору мого обличчя вони впізнали в мені європейця, але не могли збагнути, що то за гуїгнгнми та єгу. До того ж і моя вимова, яка скидалась на кінське іржання, насмішила їх. Я ввесь тремтів зі страху та огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Та матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди прямую і таке інше. Я відказав, що народився в Англії. П'ять років тому, коли я виїхав звідти, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяло мені думати, що вони не поставляться вороже до бідолашного єгу, який шукає відлюдного місця, де б звікувати решту свого нещасливого життя.

Коли вони заговорили, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого неприроднішого. Для мене це було так само дико, якби собака або корова забалакали по-англійському, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі дивувалися на мій вигляд та незвичайну вимову, хоч і добре розуміли мене. Вони поводились зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевно, задарма відвезе мене до Лісабона, звідки мені легко буде дістатись додому, що двоє з них вергнуться зараз на корабель сповістити капітана про свою знахідку і дістати від нього розпорядження. Матроси зажадали, щоб я заприсягся, що не пробуватиму втікати, а ні — то мене зв'яжуть. Я вирішив погодитися. Їх дуже цікавило, як я тут опинився, але мої відповіді остаточно переконали їх, що я — божевільний. За дві години баркас, одвізши на корабель бочки із свіжою водою, повернувся назад з наказом капітана приставити мене на борт. Я впав навколішки, благав не позбавляти мене волі, але даремно — вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і відвели в каюту до капітана.