Слава ЗСУ!

Мій хазяїн ласкаво дав мені два місяці на збудування човна. Він звелів гнідому огирові, моєму приятелеві (хай вибачить він, що я насмілююсь називати його так), виконувати мої розпорядження, бо я сказав хазяїнові, що мені досить буде його допомоги і що я покладаюся на його прихильність до мене.

Разом з ним я насамперед подався до берега, туди, де колись висадили мене бунтівники. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, помітив у північно-східному напрямі щось схоже на острівець. Видобувши підзорну трубу, я виразно побачив його. Він був, за моїми розрахунками, ліг за п'ять од мене. Гнідому огирові він здавався тільки блакитною хмаркою, бо, не маючи ніякого уявлення про інші країни, опріч своєї власної, він не міг одрізнити в морі далеку річ так, як ми, люди, що часто маємо справу з цією стихією.

Відкривши острів, я вирішив, що він буде першим етапом у моєму засланні. Про те, що зі мною буде далі, я намагався не думати.

Повернувшись додому, я порадився з огиром, і ми вдвох подалися в гайок. Там я своїм ножем, а він гострим кременем, насадженим на дерев'яне держално, понарізували дубового гілля. Не втомлюючи читача докладним описом нашої роботи, скажу тільки, що з допомогою огира, який виконував найважчу частину роботи, я за шість тижнів виготував для себе човен на зразок індіанської піроги, тільки набагато більший, і обтяг його шкурами єгу, що їх позшивав конопляними нитками власного виробництва. Потім з того самого матеріалу я виготував вітрило, вибираючи для нього шкури наймолодших тварин, бо у старих вони занадто грубі та цупкі. Я зробив також чотири весла, наготував запас вареного м'яса кролів та птахів і поставив у човен дві посудини — одну з молоком, а другу — з водою.

Я випробував човен на великому ставку біля будинку мого хазяїна, потім виправив те, що було в ньому негаразд, і замазав усі шпарки лоєм. Зробивши все це якомога ретельніше, я на возі, запряженім єгу, під доглядом гнідого огира та ще одного слуги обережно відвіз човен на берег моря.

Коли все було готове і настав час мого від'їзду, я з повними сліз очима і з серцем, що розривалося від жалю, попрощався з моїм хазяїном, його дружиною та дітьми. Та його милість, почасти з цікавості, почасти з приязні до мене, захотів подивитись, як я сідатиму в пірогу, і пішов зі мною на берег у супроводі багатьох своїх приятелів. Перечекавши з півгодини, поки скінчиться приплив, і побачивши, що вітер саме дме на острів, я вдруге попрощався з хазяїном. Я збирався впасти перед ним на землю, щоб поцілувати йому копито, але він зробив мені честь, ласкаво піднісши його до моїх вуст.

Мені відомо, що мої вороги поширюють злісний наклеп, твердячи, ніби це неправда. Декому й справді здається неможливим, щоб така значна особа зробила стільки честі якомусь миршавому єгу. Але хай читач повірить, що я зовсім не поділяю нахилу деяких мандрівників вихвалятися ласкою, якою їх обдаровували в чужих країнах. Якби мої критики були краще обізнані з благородною й доброзичливою вдачею гуїгнгнмів, вони швидко змінили б свою думку.

Попрощавшися шанобливо з іншими гуїгнгнмами, що супроводили його милість, я сів у пірогу й відштовхнув її від берега.

РОЗДІЛ XI

Небезпечна подорож. Автор прибуває до Нової Голландії з наміром оселитися там. Один із тубільців стрілою ранить його. Його хапають і силоміць садовлять на португальський корабель. Чемне поводження капітана. Автор прибуває до Англії.

Я розпочав цю одчайдушну подорож 15 лютого 1714 року, о дев'ятій годині ранку. Віяв попутний вітер. Розміркувавши, що веслування мене швидко стомить, а вітер може вщухнути, я наважився розпустити своє маленьке вітрило. Таким чином я пропливав з допомогою відпливу, мабуть, ліги півтори на годину. Мій хазяїн зі своїми приятелями стояв на березі, доки я майже зовсім зник з його очей, і до мене часто долинав голос гнідого огира (який завжди любив мене): «Гнуй ілла них а, мейджах єгу», тобто: «Бережи себе, добрий єгу».

Я мав намір оселитись на якомусь безлюдному острівці, де б я міг прогодувати себе. Це було б для мене більшим щастям, ніж посада першого міністра при найславнішому дворі в Європі. Сама думка повернутись до людської цивілізації, де я опинився б у товаристві та під владою єгу, сповнювала мене жахом. На самоті я міг би принаймні віддатися думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і уникаючи небезпеки поринути в нечестя та розпусту своїх одноплемінників.

Читач, мабуть, пам'ятає, як я, заарештований екіпажем, кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи неправдиво присягалися, що й самі не знають, яка це частина світу. Проте я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять південніше від мису Доброї Надії, тобто десь близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок з кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний схід од нього. Хоч то був тільки здогад, я все-таки вирішив узяти курс на схід, щоб добутися до західного берега Нової Голландії або одного з островів, що лежать на захід од неї.