Слава ЗСУ!

Авжеж, вони й тепер кидають такі гострі палиці,— озвався дикобраз Сахі, клубочком скочуючись до води.

Гонди (так прозивають один із найдревніших народів Індії) вважають дикобраза найсмачнішою їжею, отож він добре знав гостру палицю гондів, що стрілою летить на здобич.

Це була загострена палиця, які втикають у дно вовчих ям,— сказав Хатхі.— Безволосий кинув її, і вона увіткнулася в бік Першому з Тигрів. Той вив і бігав по Джунглях, і всі Джунглі дізналися, що Безволосий може поранити здалека, і стали боятися його дужче. Слова Тха були пророчі — Перший із Тигрів навчив Людину вбивати: і петлею, і пасткою, і кусючою мухою, яка вилітає з білої хмарки (Хатхі мав на увазі кулю), і Червоною Квіткою, що виганяє нас із Джунглів. І все ж, як і обіцяв Тха, одну ніч на рік Безволосий боїться тигра. Де тигр знайде Безволосого, там і вбиває, пам'ятаючи про свою давню ганьбу.

А решту часу Страх вільно гуляє в Джунглях удень і вночі.

Ахи! Ао! — зітхнули олені, бо всі ці страхіття були добре відомі їм.

І лише тоді, коли Великий Страх загрожує нам усім, як оце нині, ми забуваємо свої дрібні страхи і сходимося докупи, як сьогодні.

— Людина лише одну ніч боїться тигра? — спитав Мауглі.

— Тільки одну,— відповів Хатхі.

— Але ж я... але ми... всі в Джунглях знають, що Шер-Хан убивав людину і двічі, і тричі протягом місяця.

— Це так. Він нападає на неї ззаду і відвертає голову, бо боїться. Адже варто Людині глянути на тигра, і той втече. А своєї ночі він заходить у село не ховаючись. Він іде, просовує голову в вікна, в двері, і настрахані люди падають перед ним на коліна, а він вибирає жертву — вбиває одну Людину.

«О! — сказав сам собі Мауглі,— тепер я розумію, чому Шер-Хан попрохав, щоб я подивився на нього. Та з цього нічого не вийшло — не витримав мого погляду, ну а я, звісно, не став перед ним на коліна, адже я належу до Вільного Народу».

— Гм-м! — глухо муркнула Багіра.— А тигр знає свою ніч?

— Ні, не знає, поки вечірня зоря не вийде з нічного туману. Іноді ця ніч буває влітку, в суху погоду, а іноді взимку, коли йдуть дощі. Коли б не злочин Першого з Тигрів, ніхто із нас не знав би Страху.

Олені зітхнули сумовито, а Багіра підступно всміхнулася.

— А люди знають цю... казку? — спитала вона.

— Ніхто її не знає, окрім тигрів і нас, слонів, дітей Тха. А тепер і ви, ті, що на берегах, почули її, і більше мені нічого сказати.

І Хатхі занурив хобот у воду на знак того, що не бажає більше говорити.

— Але ж чому, чому,— запитав Мауглі, звертаючись до Балу,— чому Перший із Тигрів перестав їсти траву, плоди і листя? Адже він тільки вбив бика, але не з'їв його? Що ж змусило його скуштувати свіжої крові?

— Дерева і ліани затаврували тигра, Маленький Брате, і він став смугастим, як тепер. Ніколи відтоді не стане вже він їсти плодів, з того дня він зганяє свою злість на оленях, буйволах і всіх травоїдних,— сказав Балу.

— Так ти теж знаєш цю казку? А чому ж я ніколи її не чув?

— А тому, що в Джунглях багато подібних казок. Усі не переслухаєш. Пусти моє вухо, Маленький Брате!

НАШЕСТЯ ДЖУНГЛІВ

Ви, звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі розстелив шкуру Шер-Хана на Скелі Ради і сказав уцілілим вовкам, що нині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо вовчат Матері Вовчиці пристали до нього. Проте нелегко зразу змінити своє життя, та ще й у Джунглях. Після того як Зграя розбіглася хто куди, Мауглі передовсім подався в рідне лігво, заліг спати і проспав цілісінький день та ще й ніч. Прокинувшись, він розповів Батькам Вовкам про свої пригоди серед людей. А розповідаючи, грався на сонечку своїм мисливським ножем (тим, яким білував тигра).

Акела із Сірим Братом похвалили Мауглі за те, що він багато чого навчився за цей час, і розповіли, як вони допомагали йому загнати буйволів у яр.

Оповідь ця принесла неабияке задоволення Балу і Багірі — бо й вони прийшли послухати.

Вже давно зійшло сонце, та ніхто ще й не збирався спочивати (як звичайно бува після нічних ловів). Чуючи запах шкури забитого тигра, що долітав із Скелі Ради, Мати Вовчиця з насолодою втягувала повітря і закидала голову вгору: он який її малюк!

— Коли б не Акела із Сірим Братом,— сказав Мауглі,— я б нічого не зміг зробити. О Мамо Вовчице, якби ти бачила, як сірі буйволи летіли яром, і як вони товпилися біля воріт, і як Людська Зграя зустріла мене зливою каміння!

— Я рада, що не бачила цього,— суворо зауважила Вовчиця.— Не в моїй натурі спокійно споглядати, як ганяють моїх дитинчат, мов тих шакалів. Я б примусила Людську Зграю поплатитися за це! Хіба що одну жінку пожаліла б, ту, яка вигодувала тебе молоком.