Слава ЗСУ!

— Годі, годі тобі, Ракшо! — спроквола мовив Батько Вовк.— Наше Жабеня знову з нами, і таке мудре. Рідний батько тепер має йому лизати п'яти. Ну, одним рубцем більше, одним менше — то не біда. А щодо людей — дай їм спокій!

І Балу з Багірою відгукнулися:

— Дай їм спокій!

Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся: він більше не хотів ні чути, ні бачити людей.

— А що, коли люди не полишать тебе у спокої? — підвів одне вухо Акела.

— Але ж нас п'ятеро,— клацнув зубами Сірий Брат.

— Ми з Балу теж щось уміємо,— зблиснули зеленим вогником очі Багіри.— Тільки навіщо думати про це, Акело?

— А ось навіщо,— відповів Акела.— Коли ми розстелили на скелі шкуру цього нечестивця, я подався знову до села, щоб заплутати наші сліди на той випадок, якщо хтось надумає за нами погнатися. А тут саме кажан Манг кружеляв, отож він і каже:

«Людська Зграя гуде, мов осине гніздо».

— Авжеж я в нього пожбурив великий камінь,— засміявся Мауглі.

— Ти слухай далі. Так от, кажан каже, що перед ворітьми запалала Червона Квітка, і довкола неї сидять люди із рушницями. А я по собі знаю,— Акела глянув на свої посмуговані боки,— рушниці — то не іграшка. Скоро люди підуть по наших слідах.

— Але навіщо? Вони прогнали мене, хіба їм цього мало? — сердито сказав Мауглі.

— Ти Людина, Маленький Брате,— заперечив Акела.— Тож хіба нам, Вільному Народу, пояснювати тобі, що на думці в твоїх братів?

Він ледве встиг відсмикнути лапу: гострий ніж устромився в землю — Мауглі кинув ніж так блискавично, що за його рухом не встежило б людське око.

— Іншим разом,— спокійно промовив Мауглі, сховавши ножа,— коли говоритимеш про Людську Зграю, не пов'язуй її зі мною.

— Пфф! Зуб гострий,— сказав Акела, обнюхуючи слід від ножа.— Але життя серед людей зіпсувало твій зір, Маленький Брате.— Поки ти замахувався, я встиг би вбити оленя.

Багіра раптом підхопилася, витягла шию, нюхнула повітря, і всі її м'язи напружилися. Сірий Вовк зробив те саме, але повернувся трохи вбік, щоб піймати повів вітру. Акела ж відбіг кроків на п'ятдесят у напрямку вітру, присів і теж весь напружився. Мауглі із заздрістю подивився на них: у нього було рідкісне, як на людину, чуття, проте воно не могло дорівнятися до чуття мешканців Джунглів!

— Людина! — загарчав Акела і присів на задні лапи.

— Балдео! — уточнив Мауглі.— Він іде по нашому сліду. А он і сонце зблиснуло на його рушниці. Дивіться!

Сонце лише на мить сяйнуло на міді старого мушкета, та й цього було досить. У густих хащах таке буває хіба коли хмарки біжать по небу. Тоді промінчик сонця сліпучо зблискує в слюдяній лусочці, маленькій калюжці або краплині роси. Та день був безхмарний і тихий.

— Я знав, що люди поженуться за нами! — переможно вигукнув Акела.— Недаремно я був Ватажком Зграї!

Четверо вовків, не сказавши нічого, поповзли плазом, в улоговину і раптом щезли, наче розтанули серед тернику і різнотрав'я.

— Гей, ви куди? — гукнув Мауглі.

— Ш-ш! Ми прикотимо сюди його череп іще до полудня! — відгукнувся Сірий Брат.

— Назад! Назад! Стійте! Людина не їсть Людину! — крикнув Мауглі.

— А хто щойно був вовком? Хто пожбурив у мене ніж за те, що його назвали Людиною? — вишкірив зуби Акела.

Проте вовки послухалися і знехотя повернули назад.

— Невже я маю звітувати перед вами, чому вчинив так, а не інакше? — розсердився Мауглі.

— Ось вам Людина! Це говорить Людина! — пробурчала собі в вуса Багіра.— Саме так просторікували люди біля князівського звіринця в Удайпурі. Нам у Джунглях відомо, що буцімто люди найрозумніші. Та коли вірити власним вухам, то люди найдурніші в світі.— І вже вголос вона додала: — Але цього разу дитина має рацію: люди полюють зграями. Було б нерозумно вбити одного, не знаючи, що замислили інші. Ходімо подивимося, чого хоче від нас цей чоловік.

— Ми не підемо,— буркнув Сірий Брат.— Іди сам, Братику! Ми ж бо знаємо, чого хочемо! Ми давно б уже притягли сюди череп.

Мауглі зміряв поглядом усіх своїх друзів. Груди його важко дихали, а очі сповнилися слізьми. Він упав на одне коліно і схвильовано сказав:

— Хіба я не знаю, чого хочу? Погляньте на мене!

Вони неохоче зиркнули на Мауглі і відвели погляди, але він знову й знову наказував їм дивитися на нього, поки вся шерсть на них не настовбурчилася і вони не задрижали всім тілом. А він усе дивився і дивився.

— Ну, так хто ж тут ватажок?

— Ти, Маленький Брате,— Сірий Брат лизнув Мауглі ногу.

— Тоді ходімо зі мною!

І вся четвірка, підібгавши хвости, побігла за ним.