Слава ЗСУ!

— Послухай, ти, дурний білий черв'як! Нема більше ні князя, ні міста! — вигукнув Каа.

— А скарб є! Та от що ми зробимо. Не йди, Каа, подивишся, як буде бігати хлоп'як. Тут можна влаштувати добрі лови. Ану ж бо побігай, хлопче, сюди-туди, порозважайся і покажи свою спритність.

Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.

— Ця біла тварюка досі мала справу тільки з людьми з Людської Зграї. Мене вона не знає! — прошепотів він.— Вона хоче порозважатися? Ну, то сама напросилась. Ану, хто кого?

Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем донизу. Враз він розмахнувся і кинув. Той пролетів навскіс і впав за білим клобуком змії, прип'явши її до підлоги. Мов блискавка, удав навалився всією своєю вагою на тіло кобри, що скажено звивалася. Червоні очі її горіли, а голова шалено борсалася в усі боки.

— Убий її! — сказав Каа, помітивши, що Мауглі взяв ніж.

— Ні, більше я не хочу вбивати, хіба що для їжі. Поглянь сюди, Каа!

Він ухопив кобру за шию, розтулив їй лезом пащеку і показав, що страшні отруйні зуби почорніли і викришилися. Біла Кобра пережила свою отруту, як це буває із зміями.

— Гнила колода! — сказав Мауглі, висмикнув анкас і звільнив кобру.— Князівському скарбові потрібен новий охоронець. А ти ще хотіла, щоб я показав тобі свою спритність!

— Мені соромно! Убий мене! — просичала кобра.

— Надто багато балачок про вбивство. Тепер ми підемо. Я візьму цю гостру штуку, Гнила Колодо, адже я бився і переміг тебе.

— Гляди, щоб вона не вбила тебе зрештою. Пам'ятай, це — смерть! Недовго ти втримаєш її, Людино з Джунглів, як і той, хто забере її в тебе. Заради неї будуть убивати, вбивати, вбивати! Сила моя висохла, зате колючка зробить своє. Це смерть!

Мауглі виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра люто гризе своїми неотруйними зубами ідолів, що лежали на підлозі, і сичить: «Це смерть! Це смерть!»

Мауглі і Каа були раді, що вибралися на світ Божий.

Щойно вони опинилися в рідних Джунглях і анкас у хлопчикових руках заяскрів під вранішнім сонцем, Мауглі відчув таку радість, ніби знайшов гроно чудових квітів, щоб увіткнути їх собі в волосся.

— Це яскравіше очей Багіри,— сказав він захоплено, роздивляючись зелені смарагди.— Я покажу їй цю штуку. Але що хотіла сказати ця гнила мотузка словами про смерть?

— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста те, що вона не скуштувала твого ножа. Завжди в Холодних Печерах чаїться якась небезпека — і на землі, і під землею... А зараз я хочу їсти. Ти підеш зі мною на лови?

— Ні, треба показати це Багірі. Доброго тобі полювання! — і Мауглі затанцював від радості, розмахуючи анкасом. Час від часу він спинявся, щоб помилуватися знахідкою. Багіру він побачив біля водопою, після полювання на велику здобич. Мауглі розповів про пригоди в Холодних Печерах, а Багіра слухала його й час від часу обнюхувала анкас. Коли ж він згадав останні слова кобри, Багіра схвально замуркотіла.

— Значить, змія казала правду? — жваво спитав Мауглі.

— Я народилася в князівському звіринці і, здається, знаю дещо про Людину. Багато хто з них убили б тричі за ніч, і все заради одного цього червоного каменя.

— Але від нього держак тільки важчий. Мій блискучий ніж набагато зручніший, і — слухай! — червоний камінь зовсім не їстівний. То ж для чого він? Навіщо вбивати?

— Мауглі, йди-но спати. Ти жив з-поміж людей...

— Я пам'ятаю. Люди вбивають не тому, що вони полюють, а так, задля втіхи. Прокинься ж, Багіро! Скажи, для чого може згодитися ця гостра штука?

Багіра напіврозплющила очі, і в них сяйнула лукавість.

— Її зробили люди для того, щоб вона впивалася в голови синам Хатхі. Я бачила такі на вулицях Удайпура. Ця річ скуштувала крові багатьох таких, як Хатхі.

— Але для чого анкасові впиватися в голови слонів?

— Для того, щоб навчити їх Законові Людини. У людей немає ні кігтів, ні зубів, отож вони й виготовляють отакі штуки, а то ще й страшніші.

— Коли б я знав про це, то не взяв би анкаса. Я не хочу його більше. Дивись!

Анкас полетів, зблискуючи, і зарився в землю в п'ятдесяти кроках від них поміж дерев.

— Отепер я очистив свої руки від смерті,— сказав Мауглі, витираючи долоні об свіжу росяну траву.

— Я піду спати, Маленький Брате. Я не можу полювати всю ніч і розбалакувати весь день, як дехто.

Багіра знала зручне лігво неподалік і подалася туди. Мауглі спритно заліз на дерево, зв'язав кілька ліан і через мить уже гойдався в гамаці високо над землею. Коли його розбудили лісові голоси, вже вечоріло. Він згадав про ті красиві камінці, що викинув.