Слава ЗСУ!

Пси один за одним покидали темний закривавлений пісок і покрадьки тікали в гущавину Джунглів, туди, де дорога ще була вільна.

— Стривайте! — гукнув Мауглі.— Платіть Борг! Вони вбили Акелу! Нехай жоден не втече живим!

І він помчав із ножем до берега, щоб зашкодити втечі рудих собак. Та ось з-під гори мертвих тіл з'явилася голова і лапи Акели, і Мауглі опустився перед ним на коліна. Той був іще живий.

— Хіба я не казав, що це буде моя остання битва? — прошепотів Акела.— Добрячі були лови! А як ти, Маленький Брате?

— Я живий, Акело...

— А я вмираю... і хочу, щоб ти був зараз біля мене, Маленький Брате.

Мауглі поклав поранену голову Акели собі на коліна і обняв його.

— Давно минули часи, коли був живий Шер-Хан, а Людське Дитинча качалося голісіньке в пилюці,— кашляючи, сказав вовк.

— Ні, ні, я вовк! Я однієї крові із Вільним Народом! — вигукнув Мауглі.— Не зі своєї волі я став Людиною!

— Ти Людина, Маленький Брате, вовченя, виплекане мною. Ти Людина, інакше Зграя втекла б від Рудих Собак. Тобі я зобов'язаний життям, а сьогодні ти врятував усю Зграю. Тепер сплачені всі борги. Іди до своїх. Кажу тобі, зінице мого ока, полювання закінчено. Іди до свого племені, до людей.

— Я не піду. Я сам полюватиму в Джунглях. Я тобі кажу.

— За літом підуть дощі, за дощами прийде весна. Іди до людей. Більше мені нічого сказати. А зараз я говоритиму зі своїм племенем. Маленький Брате, можеш підвести мене на ноги? Я ж бо Ватажок Вільного Народу!

Мауглі обережно і ласкаво підвів Акелу на ноги, обхопивши його руками, але вовк глибоко зітхнув і почав Пісню Смерті, яку належить спі-вати кожному ватажкові в останню мить життя. Пісня лунала все гучніше, линула далеко за річку, а коли змовкло останнє «Доброго полювання!», Акела звільнився на мить із рук Мауглі, смикнувся і впав мертвий.

Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, забувши про все, а тим часом останнього з псів нагнали і прикінчили люті вовчиці. Потроху крики стихли, і вовки, кульгаючи, почали рахувати загиблих. П'ятнадцять вовків і шестеро вовчиць полягли біля річки. А решта була вся в ранах.

Мауглі просидів до самого ранку. Волога від роси і крові морда Пхао лягла йому на руку, і Мауглі відсунувся, щоб той міг бачити розпростерте тіло Акели.

— Доброго полювання! — мовив Пхао, наче Акела міг його почути, а потім обернувся і через своє закривавлене плече крикнув:

— Вийте, собаки! Сьогодні помер Вовк!

Зате з усієї зграї Рудих Собак з Декана, котрі пишалися тим, що ніщо живе не може їх спинити, жоден не повернувся до Декана, щоб розповісти всім, якої жахливої поразки вони зазнали.

ВЕСНЯНЯНИЙ ГІН

Через рік після великої битви з Рудими Собаками і смерті Акели Мауглі виповнилося сімнадцять, хоч на вигляд він здавався старшим. Він багато рухався, добре їв, а коли йому було жарко, купався. Через те він виріс високий на зріст і став дуже сильний. Коли йому треба було пильно оглянути далекі лісові стежки, він міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Хлопець міг спинити на всьому скаку молодого оленя і повалити його набік, ухопивши за роги. Міг навіть збити з ніг великого вепра з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а тепер почали боятися ще й його могутньої сили. І коли Мауглі йшов спокійно в якихось справах, чутка про те, що він іде, летіла далеко попереду. Та погляд у хлопця був завжди м'який. Навіть коли він бився, його очі не спалахували вогнем, як у чорної пантери Багіри, він був лише більш збуджений, і це було незрозуміло навіть Багірі.

Якось вона спитала про це у Мауглі, і той засміявся:

— Коли я схиблю на ловах, то буваю сердитий. Коли два дні шлунок мій порожній, теж буваю дуже сердитий. Хіба по моїх очах це не помітно?

— Рот у тебе голодний,— відповіла Багіра,— а по очах цього не видно. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони завжди ясні, мов лісове озеро погожої днини.

Мауглі лінькувато глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала свого господаря.

Вони лежали на схилі гори високо над Вайнгангою, а внизу зеленувато-білими смугами стелився вранішній туман. Зійшло сонце, і пасмуги попливли золотаво-ервонястими хвилями вгору, і низьке косе проміння лягло на суху траву, де спочивали Мауглі з Багірою. Холодна пора року скінчилася, хоча листя на деревах, зів'яле й тьмяне, ще сухо шелестіло од вітру. Це розбудило Багіру. Вона глибоко вдихнула прохолодне вранішнє повітря і збила лапою пожовклий листок.