Слава ЗСУ!

Інколи чорна пантера Багіра заходила подивитися, які успіхи робить її улюбленець. Вона лягала під деревом і слухала, як Мауглі відповідає ведмедеві свій урок. Хлопчик бігав, лазив по деревах, так само добре, як і плавав. Балу навчав його всім лісовим таємницям: як відрізнити гнилий сучок від міцного; як ввічливо поводитися із дикими бджолами; що сказати кажанові Мангу, якщо потривожиш ненароком його сон удень; як заспокоїти водяних змій у затоці. Лісові мешканці не люблять, щоб їх тривожили, і кожен ладен тієї ж миті накинутися на непроханого гостя. Мауглі вивчив і мисливський Поклик Чужака (це коли раптом опинишся в незнайомому місці): «Дозвольте мені пополювати тут, бо я голодний». Але треба діждатися відповіді: «Роби це заради потреби, а не для забавки».

Бачите, скільки всього слід було засвоїти Мауглі! Багіра його іноді жаліла.

— Він такий іще маленький! Хіба може його голівка вмістити всю твою науку?

А хіба в Джунглях на це зважають? Хіба зайве знати, як треба поводитися, щоб тебе не вбили? Отож! Значить, потрібні йому всі мої уроки. Іноді й запотиличника дам, це теж йому на користь.

— На користь! Що ти розумієш у цьому, Залізна Лапо? У нього вся спина в синцях! Тьху!

— Краще синці, аніж смерть через невігластво,— серйозно заперечив Балу.— Я саме вчу його Заповітним Словам Джунглів, щоб він міг прохати захисту в будь-кого в лісі. Хіба це не варте кількох синців?

— Ти той... легше! Це тобі не пень, щоб об нього точити свої кігті! А які ж це Заповітні Слова? Цікаво... Хотілось би знати. І Багіра, витягнувши лапу, замилувалася своїми кігтями, синіми, мов криця, і гострими, як різці.

— Я покличу Мауглі, і він скаже тобі... якщо захоче. Іди сюди, Маленький Брате!

— Голова у мене гуде, як бджолине дупло,— почула вона невдоволений голос над собою.— То які Заповітні Слова ви хочете почути? У Джунглях багато їх, я знаю всі,— додав Мауглі хвалькувато.

Ну, дещо ти й справді знаєш. То скажи, великий знайко, Слово Мисливського Народу.

— Ми з вами однієї крові, ви і я,— сказав Мауглі по-ведмежачи.

— Добре! Тепер Слово Птахів.

Мауглі повторив те саме, свиснувши, як коршак.

— А тепер — Слова Отруйного Племені,— попрохала Багіра.

У відповідь почулося справжнісіньке зміїне шипіння, після чого Мауглі заплескав у долоні, скочив на спину Багіри, почав бити п'ятами по лискучій чорній шкірі і, задоволений, зухвало показав ведмедю язика.

— От бачиш. Що там якісь кілька синців! — ласкаво мовив бурий ведмідь, зовсім не зважаючи на його пустощі.— Тепер тобі не страшний ніхто у Джунглях: ні змія, ні птах, ні звір.

Окрім власного племені,— шепнула Багіра і додала вголос:

— Та пожалій, врешті, мої ребра!

Мауглі м'яв м'яку Багірину шерсть на шиї, вигукуючи:

— Скоро в мене буде власне плем'я! І я цілісінький день лазитиму з ним по деревах!

— Що це за вигадки?

— Еге ж, і кидатиму гілками і грязюкою в старого Балу,— продовжував Мауглі.— Вони мені це обіцяли... Ай!

— Цить! — Велика лапа Балу сердито скинула хлоп'яка на землю.— Мауглі, ти розмовляв із Бандар-Логами, Мавп'ячим Племенем?

Мауглі зиркнув на Багіру — очі у неї стали колючі, як два смарагди.

— Ти водишся із Мавп'ячим Племенем, що не знає Закону? Із народом, що їсть усе без розбору? Яка ганьба!

Балу вдарив мене по голові,— пхинькнув Мауглі,— і я втік, а сірі мавпи спустилися з дерева і пожаліли мене. А декому було все одно.— Він тихо схлипнув.

— Жалощі мавп! — пирхнув Балу.— А потім?

— А потім... вони дали мені горіхів і ще багато смачного, взяли мене на руки і понесли на верхівки дерев, і говорили, що я їхній кревний брат, лише безхвостий, і колись стану їхнім ватажком.

— Вони брешуть,— сказала Багіра.— У них ніколи не буває ватажка.

— Але ж вони були дуже милі зі мною і прохали приходити ще! Вони ходять на двох ногах, як і я! Вони не б'ються жорсткими лапами! Вони граються цілісінький день... Пусти мене, Балу! Ти недобрий! Я хочу гратися з ними.

— Слухай, ти, жовторотику! — грізно проревів ведмідь.— Я навчив тебе Законові Джунглів. Він один для всіх, окрім мавп, які живуть на деревах. У них немає Закону. У них немає своєї мови, лише крадені слова, які вони переймають в інших, коли підслуховують, піддивляються, підстерігають, сидячи на гіллі. їхні звичаї — не наші звичаї. Вони нічого не пам'ятають. Вони балакучі і хвалькуваті, вважають себе великим народом, що буцімто задумав великі діла в Джунглях. Та лише впаде згори горіх, і вони вже про все забули, окрім їжі. Ніхто з ними не спілкується. Ми не ходимо на водопій туди, куди ходять вони, не полюємо там, де вони, не вмираємо там, де вони вмирають. Ти хоча б слово чув від мене про Бандар-Логів?