Слава ЗСУ!

«По довгій путі ми одного дня прибилися смо надвечір до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалік...»

То був мальовничий став біля городу Володаревого Балти, порослий очеретом і верболозом. Дехто дістав снасті й пішов упіймати для вечері свіжих окунів, челядники, що супроводжували слів і приставів, лаштували вогонь і варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, які видобув з-за пояса, Максимін же сидів осторонь усіх у березі й щось розглядав на лівій руці — чи то каблучку, чи якусь іншу здобину. Нарешті повечеряли й полягали спати в просторих полотках.

Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провіщало бурю. Лише один між довго дививсь на захід, потому взявся натягати мотузки полоток. І передчуття не підвело його.

«В нічну добу знялася страшна гроза, зірвала нашу полотку, порозкидала наші речі й шпурнула в озеро. Перестрахані, ми смо ся розбігли ськати спасу від дощу й поночі, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дібрали до селища. Чувши наші крики, скіфи повибігали з хиж своїх, світячи собі факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросіння їхні, що ся приключило, наші пристави повідали їм причину тривог наших. І ми смо радо привітані були в хижах їхніх, і нам розвели вогонь, аби ми ся згріли й висхли...»

Найдужче злякався консул Максимін. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як і всі, та здавалося, він боїться не так за своє тіло, як за рясні каблучки на пухких пальцях. Він раз по раз витирав їх і підставляв руки до вогню, мовби золото й коштовні камінці могли розкиснути на дощі. Лише «скіфи» весело реготали, навіть поскидали з голів смушеві шапки й підставляли свої нечесані кучми дощеві, бо дощ у червні місяці — то благодать, яку посилають їм їхні поганські кумири. Пріск дивився на сих варварів, і йому й самому ставало весело, бо він теж народився й виріс поміж хліборобів і знав, що для смерда, хай він буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.

«Господарка селища, одна з жін Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькі жони. Се в скіфів є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхні страви, але від розмов з ними ухилили смо ся...»

Власне, ухилявся тільки Максимін, а Пріск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий і сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець і собі мусив принишкнути. Він розумів консула — ляпнеш у балаканині щось таке недозволене — й пропала вся місія сольства, хоча й здавалося, які там таємниці можуть бути, коли всім уже все ясно.

Тлумач і Гатилів ябедник Русич розуміюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:

— Будеш консулом — і сам станеш такий. — І весело розреготався, бо Максимін наставляв вухо до їхнього перешіптування.

— Отакий гладкий, — уточнив Русич, і тепер уже й Пріск розреготався, за віщо консул Максимін нагородив його важким поглядом.

Нарешті, нагодовані, розімлілі від вогню та міцного меду, подорожні повдягалися спати, й смерди, господарі тих осель, де вони спинились, віддали їм і зручні поли, й цупкі теплі рядна. Буря ж надворі шаліла всю ніч і припинилася тільки під ранок.

«Наступного дня, посідлавши коні й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже піднести їй у дар три серебляні келихи, кілько скор червленого сап'яну, та ще індського перцю, та фініків, та різноличних овочів, котрих у сій землі немає й котрі вельми цінуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь...»

Дороги розвезло після тієї сірашної зливи, коні ледве тягли вози, сковзались під вершниками, й усі потомилися — й тварини, й люди, бо дощі пройшли не тільки в Балті, а й скрізь, де їхало сольство грецького імператора. Й що ближче під'їздили до стольного городу Скіфії, то понурішим ставав сол Максимін, і Пріск ніяк не міг уторопати, яка причина тому.

«По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить діждатися в сьому місці Аттілу й одтепер слідувати за ним.

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії[15], котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут-префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва».

Констанцій був родом з Західньої Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому, тому Пріск одразу заприятелював із ним. Хоч Констанцій був і робрм Еція, та вдався веселий і дотепний, багато знав й охоче розповідав хлопцеві різні бувальщини й небувальщини й про римлян, і про «гунів-скіфів», і про готів, і Пріск так і лип до нього з розпитуванням.

---

  [15] Західна Римська імперія зі столицею в Римі. Східна імперія, зі столицею в Константинополі, теж звалася Римською, хоч насправді була грецька.