Слава ЗСУ!

Рашідуддін у своїй історії Казвіна з насолодою описує часи двохсотп'ятдесятирічної давності, коли в Казвіні над книжками трудилися найавторитетніші майстри краснопису та малярства, найвідданіші своїй справі люди. Тоді на престолі в Казвіні сидів шах, котрий правив сорока країнами, територією від Візантії до Китаю. Хто знає, чи не крилася таємниця тої могутності в його любові до малярства. Та добро без лиха не ходить — у шаха не було сина. Він переживав, аби по його смерті завойовані ним землі не розсипались, тому вирішив видати свою красуню-доньку за якогось розумного маляра. Той і став би спадкоємцем престолу. Володар оголосив змагання за руку своєї дочки поміж трьома молодими, але вже видатними художниками малярського цеху. Як оповідає Рашідуддін, завдання було з найпростіших — найкращий малюнок. От і все! Як пише той-таки Рашідуддін, троє майстрів, кожен окремо, заходилися працювати над найулюбленішою ілюстрацією шаха. Вона мала творитися за суворими канонами давніх майстрів. Пензлі виводили чарівну красуню з потупленими очима, охоплену любовною тугою посеред райського саду, кипарисів і кедрів, полохливих зайців і стривожених ластівок. Троє художників працювали над одним і тим же малюнком в одвічних традиціях нашого живопису. Котрийсь із них запраг виділитися найбільше й засвідчити своє авторство. В найзатишнішому кутку зображеного саду, посеред нарцисів, він поставив свій підпис і таким чином зневажив заповідану давніми малярами смиренність. За нахабний вчинок його негайно заслали до Китаю. Змагання почали заново, уже між тими двома художниками. Цього разу кожен із них зображував красуню в саду на білому коні. Їхні малюнки були мов неперевершена поезія. Але в одного художника чи то пензель схибив, чи він зробив так навмисне — його красуня мала розкосі, як у китайки, очі, випнуті вилиці, а от ніс білого коня мав дещо чудернацький вигляд. Батько з донькою відразу розцінили це як огріх. Маляр не поставив підпису, проте його робота виділялася завдяки майстерній помилці. «Огріх стелить шлях стилю», — заявив шах і заслав цього майстра до Румелії. Що ж, маляр, котрий не розписався, не припустивсь огріху, виявився найкращим і готувався до весілля з дочкою шаха. Але, згідно з товстелезною історією Казвіна Рашідуддіна, розповідь має продовження. За день до весілля дочка шаха ввесь час сиділа й зі смутком в очах дивилася на малюнок, виконаний її майбутнім вродливим чоловіком, видатним майстром. Коли ж опустилися сутінки, вона підійшла до батька й сказала: «Красуні давніх малярів подібні на китаянок. Такий канон прийшов до нас зі Сходу і є незаперечним. Так і має бути. Проте ті майстри, які когось любили, вони бодай невеличкі, бодай найнепомітніші риси своїх коханих переносили в образи красунь на папері. Ці риси штрихом проявлялися в бровах, очах, устах, волоссі, усмішках, навіть віях. Тату, я цілий день розглядала зображення красуні на коні. Як на мене, воно — бездоганне! Цей маляр, мабуть, великий майстер, до того ж молодий і вродливий. Та він не любить мене». Шах скасував весілля. Вони з донькою не розлучалися до кінця життя.