Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Ти зрозумів, хто в притчах уособлює мене?
— Зрозумів, — відповів він без жодної нотки впевненості.
Щоб ви не тужилися пізнати мене через думки Кари та не дивилися його очима, то розповім вам про себе. Мені під силу все. Я з радістю весело орудую пензлем, як давні казвінські майстри. Не без утіхи зізнаюся вам: я — найкращий у світі. Якщо мене не підводить інтуїція, Кара прийшов сюди вивідати щось про майстра заставок Заріфа-ефенді. Але я жодним чином не причетний до його зникнення.
Кара запитав мене, як я поєдную мистецтво з подружнім життям. Я багато працюю, отримуючи задоволення. Не так давно одружився з найчарівнішою дівчиною нашого махаллє. Коли відкладаю пензля, ми кохаємося, неначе божевільні. Потім я знову беруся до роботи. Карі я цього не сказав.
— Жінка й малярство — то ціла проблема, — відповів я йому. — Якщо пензель творить дива на папері, то жінці від маляра нічого чекати втіхи. Й навпаки: якщо жінка маляра почувається щасливою й задоволеною в коханні, то пензель залишає на папері лиш невиразні мазки.
Як і кожного, хто заздрить малярському хисту, моя відповідь утішила Кару. Він їй повірив.
Мій гість сказав, що хотів би подивитися на останні виконані мною сторінки. Я посадив його перед робочою дошкою, серед фарб, каламарів, приладів для лощіння паперу, пензлів і олівців. Кара розглядав дві сторінки з «Сурнаме», над якими я працював. Вони були присвячені вро-чистостям з нагоди церемонії обрізання синів султана. Я ж сів поруч на червону подушку й, відчувши її тепло, згадав, як нещодавно на ній мостилися бездоганні стегна моєї вродливої дружини. Поки мій пензель з очеретини відтворював прибитих горем в'язнів, які постали перед очі падишаха, розумниця-дружина пестила мій член.
Сцена, зображена на двох сторінках, возвеличувала милість нашого султана. Він звільняє від покарання звинувачених у несплаті боргів, які потрапили до в'язниці, та їхні сім'ї. Гюнкара[89] я розмістив на краю килима, заваленого мішками, по саму зав'язку набитими срібними акче, — це було так, як я бачив на церемонії, — дещо позаду султана сидів міністр фінансів, у чиї руки я вклав зошити, з них він зачитував обліковані борги. Ті, хто провинився, стояли перед падишахом прикуті за шиї ланцюгами одне до одного, я показав їхній біль та душевні муки, насуплені брови, понурі обличчя, в декого з очей капали сльози; люди ж довкола радісно й блаженно читали молитви, бо падишах проявив ласку, звільнивши в'язнів, а двоє вродливих музик у червоному акомпанували всім на уду та тамбурі.[90] Аби кожен усвідомив ті сором і розпач, коли людина залазить у борги, я намалював те, що взагалі не передбачалося в ілюстрації: біля останнього з нещасних в'язнів стояла його дружина у темно-бузковому вбранні, котра через злидні перетворилася на справжню потвору, а поруч із нею — засмучена довгокоса красуня-дочка в червоному ферадже.[91] Я збирався розповісти цьому Карі з насупленими бровами, як розтяг ряди боржників у ланцюгах на дві сторінки, про таємну символіку червоного кольору на ілюстрації, про те, чого ніколи не робили давні маляри: собака скраю — такої ж масті, як атласний каптан падишаха. Збирався розповісти про те, як ми з дружиною пересміювалися та ляпали язиками, поки я малював, але не встиг — він поліз до мене зі своїм підозрілим запитанням:
— Чи не відомо тобі, де подівся бідолаха Заріф-ефенді?
Боже мій, бідолаха! Та він — жалюгідний копіювальник — тільки заради грошей і працює над заставками, придурок, для нього слово натхнення — це порожній звук. Звичайно, я цього не сказав.
— Ні, — відповів я, — не знаю.
— Ти не припускаєш, що йому могли заподіяти якесь лихо фанатики вази Ерзурумійця?
Я ледве стримав себе, аби не крикнути, що Заріф-ефенді — один з них.
— Ні, — відповів я. — Нащо це їм?
У цьому Стамбулі ми всі — заручники жебрацького існування, чуми, аморальності й ганьби. Вони ж — наслідок відступництва від первісного ісламу часів Ресульаллаха Пророка Магомета й запровадження нових мерзенних традицій, усмоктування європейських віянь, — отаке несе Ерзурумієць. Він усього лиш плескає язиком, а його вороги хочуть переконати султана, ніби прибічники Ерзурумійця громлять текке, де грає музика, й плюндрують могили святих. Отже, вони тонко натякають мені: якщо ти — не ворог Ерзурумійця, як ми, то, може, це ти вбив Заріфа-ефенді!
Тут до мене дійшло: такі плітки вже давно ходять між малярами. Отара нездар, срамотних rope-майстрів, розносить про мене славу нікчемного вбивці. І цей безмозкий Кара таки повірив наклепам заздрісного юрмиська цеху. Мені хотілося зацідити каламарем у його дурну черкеську голову.
89
90
91
