Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Мене називають Червоний

Збираючись додому, Кара дав слово, що прийде наступного ранку. Я був упевнений: завтра він знову слухатиме історію моєї книги. Стоячи на порозі, я вслухавсь у відлуння людських кроків; чимось моторошним дихала ця холодна ніч, вона нашіптувала мені, що мій убивця не спить і не знає спокою, він дужчий за мене й мою книгу, він ще краще, ніж я, знається з шайтаном.

Я міцно причинив двері, підперши їх старим величезним глеком для води, в якому ріс базилік, загорнув жар попелом і вже хотів лягати, аж бачу — напроти мене стоїть Шекюре в білій нічній сорочці, що робила дочку схожою на примару.

— Ти остаточно вирішила поєднати свою долю з цим чоловіком? — запитав я її.

— Ні, татусю. Я давно відмовилась од шлюбу. До того ж я заміжня.

— Якщо ти досі бажаєш вийти за нього, то я дам свою згоду.

— Ні, я не хочу його.

— Чому?

— Бо вам це не до вподоби. Я не можу стати нареченою того, кого ви не хочете бачити поруч зі мною.

Дотліваючі жаринки згаслого багаття на якусь мить сяйнули в її очах. Вони були зволожені слізьми, однак не від розпуки, а від люті. Та голос Шекюре не видавав.

— Кара тебе дуже любить, — сказав я, ніби відкриваючи таємницю.

— Я знаю.

— Він слухав мене ввесь день, бо більше закоханий у тебе, аніж у мистецтво.

— Головне, аби він закінчив вашу книгу.

— Якогось дня повернеться твій чоловік.

— Не знаю чому, можливо, я зовсім охолола до нього, але цієї ночі я назавжди зрозуміла, що мій чоловік більше не повернеться ніколи. Мій сон не може обманювати мене. Його вбили. Він уже давно кормить своїм тілом хробаків і гайвороння.

Останні слова вона вимовила якось злісно й пошепки, ніби переживала, що їх почують поснулі діти.

— Якщо мене вб'ють, — сказав я, — то книгу, якій я віддавав свої останні сили, маєш закінчити ти. Така моя воля. Заприсягни, що виконаєш її.

— Присягаю. Але хто працюватиме над вашою книгою?

— Кара. Ти зможеш примусити його.

— Таточку, ви, по суті, й без того вмовили його. Моя допомога вам не потрібна.

— Твоя правда, проте він слухається мене завдяки тобі. А якщо мене вб'ють, то Кара, злякавшись, може відмовитись од роботи над книгою.

— Тоді йому ніколи не бачити мене своєю, — відповіла моя мудра донька й усміхнулася.

З чого я взяв, що вона всміхнулась? Протягом усієї розмови я нічого не бачив у темряві, окрім тих миттєвих спалахів її очей. Ми напружені стояли одне напроти одного посеред кімнати.

— Ви обмінюєтеся між собою звістками, знаками? — запитав я, не втримавшись.

— Як ви могли про таке подумати?!

Запала довга прикра мовчанка. Десь далеко завив собака. Я трохи змерз, і тілом пішли дрижаки. Кімнату вже окутала суцільна пітьма, ми не могли бачити одне одного, лише відчували. Враз ми обоє кинулись обніматися. То були міцні, дуже міцні обійми. Шекюре розплакалася, побивалась, як їй бракує мами. Я поцілував доньчине волосся, воно пахло, як у її матері, і ніжно погладив по голові. Потім відвів її до дітей, які спали, притулившись братик до братика, і уклав доньку в ліжко. Прокрутивши в голові події двох останніх днів, позбувся будь-яких сумнівів — Шекюре листується з Карою.

22. Моє ім'я — Кара

Я повернувся додому вночі. Відкараскавшись од господині, яка швидко почала себе вважати моєю матір'ю, мерщій замкнувсь у власній кімнаті, простягся на матраці й думав про свою Шекюре.

Почну зі звуків у домі Еніште. Я стежу за ними з азартом гравця. Після дванадцяти років я вже двічі відвідав будинок коханої, а ми не зустрілися в ньому й мигцем. Та з іншого боку, їй, мов чарівниці, щастило незримо бути зі мною. Я впевнений: вона довго нишком мене розглядає, придивляється як до майбутнього чоловіка і отримує від цього насолоду, ніби від гри в кмітливість. Тому я вважав, що теж її постійно бачу. Тепер я чудово розумію слова Ібн аль-Арабі, що кохання дарує здатність видіти того, кого не видно, завжди відчувати поруч того, хто десь далеко.

За звуками в домі, за шумом, порипуванням мостин я здогадався, що Шекюре за мною стежить. А ще трохи — й стало зрозуміло: вона з дітьми — в сусідній кімнаті. Адже ж було чути, як дітлахи сваряться й тузять одне одного, хоч і намагаються не галасувати, бо матуся кидає грізні погляди з-під насуплених брів. То почувся шепіт, але не такий, коли стараються не відірвати когось од намазу, а навмисний, неприродний. За ним — хихикання.

Ще пізніше зайшли й вони — Шевкет із Орханом, їхній дід саме розповідав про дивовижність світла й тіні. А дітлахи ж перед тим подавали нам на таці каву. Не можливо було не помітити їхні старанність і продумані до дрібниць рухи. Подавати каву — справа Хайріє, отже, тут приклалася Шекюре, мабуть, для того, щоб діти наперед познайомилися з тим, хто стане їхнім батьком, і дізнатися про враження малих від цього чоловіка. Я сказав Шевкетові: «Ой які в тебе гарні очі!» — і обернувся до Орхана, аби той не заздрив: «У тебе теж». Несподівано я дістав з кишені й кинув на тацю бліду пелюстку гвоздики, потім розцілував хлопчаків у щоки. Ну а згодом із-за стіни почулися сміх і хихотіння.

Попередня
-= 51 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!