Слава ЗСУ!

Іноді цікавість просто не давала мені спокою: за якою шпариною причаїлось око Шекюре, в якійсь зі стін, зачинених дверях чи, може, навіть у стелі, під яким кутом на мене дивляться? Я кидав оком то на тріщинки в стінах, то взагалі невідомо куди, робив свої припущення й уявляв, як-то там стоїть Шекюре. Водночас мої пусті підозри пробуджувала будь-яка інша чорна цятка. Я розумів, що за нею порожньо, але зривався з місця, тим самим проявляючи неповагу до дядька, який не стуляв рота, і я починав задумливо човгати по кімнаті взад-уперед, вдаючи, що дуже вражений, ловив кожне слово дядька Еніште, а сам усе наближався до тої чорної цятки на стіні.

За якоюсь шпариною — очі Шекюре, а я не можу їх побачити. Через крах своїх мрій я геть занепав духом. Мене оповила якась незрозуміла самотність і напала нетерплячка, ніби в людини, що нудить світом.

Іноді ж я до кінчиків пальців відчував на собі погляд Шекюре: вона дивиться на мене — я був настільки переконаний у цьому, що починав уходити в роль парубка, котрий, аби сподобатися коханій дівчині, вдає з себе розумнішого й дужчого, ніж є насправді. Минуло ще небагато часу, й мені спало на думку, ніби Шекюре з дітьми порівнюють мене з її зниклим чоловіком, їхнім батьком, який ніяк не повернеться з війни. Аби відігнати настирні думки, я зосереджувався на словах дядька Еніште, що розповідав про портрети венеційських знаменитостей. Ті люди уславилися, як святі, котрі пройшли крізь біль і муки, вони вславилися, як чоловік Шекюре, завдяки дужим рукам, довгій шаблі й стятим головам, про них написано книги, де вміщено їхні зображення. Я хотів бути подібним до видатних венеційців, але лише тому, що про них Шекюре чула від батька. Еніште намагавсь описати дивовижність портретів і з яким натхненням вони створені. Він дивився на мене як на близьку людину, хоча я так не вважав. Слухаючи його, щосили намагавсь оживити ті зображення в уяві, однак у мене нічого не виходило, тож відчував себе розбитим, ницим у власних очах.

Раптом у кімнаті знову з'явився Шевкет. Він рішуче сунув у мій бік. А от серед деяких арабських племен та черкеських народів Кавказу заведено, що найстарший у сім'ї хлопець цілує руку гостеві не тільки вдома, а навіть надворі, вибігаючи назустріч, — майнуло мені. Я вирішив, що Шевкет хоче поцілувати мою руку й, не розмірковуючи, простяг її йому. В ту ж мить десь там за стіною розлігся регіт Шекюре. Вона сміється з мене? Я розхвилювався й, рятуючи ситуацію, схопив Шевкета та розцілував його — може, цього від мене чекали. Мої дії перервали монолог Еніште. Я не хотів, щоб він розцінив їх як ознаку неповаги, й усміхнувся. А сам принюхувався до запаху, що линув од Шевкета. Парфуми його матері? Коли ж помітив у своїй руці якийсь клаптик паперу, то Шевкетова спина вже віддалялась.

Уторопавши, що клаптик паперу — цидулка від Шекюре, я міцно стиснув його в кулаці, ніби якусь коштовність, і, одурілий від радості, мало не завсміхався до Еніште. Цидулка — хіба це не остаточний доказ пристрасних почуттів та бажань Шекюре? Несподівано в мене перед очима постала картина, як ми з Шекюре кохаємося, мов божевільні, шалено, до нестями. Мої неймовірні фантазії ось-ось стануть реальністю, непохитно вірив я, і так захопився, що мій прутень настовбурчився. Чи помітила це Шекюре? Аби відволоктись, я довго слухав Еніште.

Слухав дуже довго. Потім дядько відійшов, щоб показати мені інші ілюстрації до книги. Я розгорнув цидулку, що пахла жимолостю, дивлюсь — а в ній жодного слова. Я не повірив власним очам і крутив її на всі боки.

— Вікно, — промовив Еніште. — Перспективу в живопису можна порівняти з поглядом на світ із вікна. Що за папірець?

— Просто пустий папірець, Еніште-ефенді, — відповів я, а за хвилину підніс його до носа й принюхався.

Після обіду, гидуючи сідати на горщик Еніште, я, відпросившись, пішов до нужника в садку. Надворі було страшенно холодно. Я хутко зробив свою справу, а дорогою назад мене перестрів Шевкет. Він єхидно мовчав. Шевкет випорожнив горщик у нужник, надув свої пухкенькі щічки й впився в мене гарненькими оченятами.

— Ти коли-небудь бачив дохлого кота? — запитав він.

Його ніс був копія маминого. Чи спостерігає вона зараз за нами? Віконниці вікна, в якому я її побачив вперше після дванадцяти років, були зачинені.

— Ні.

— Показати тобі дохлого кота з дому єврея, що повісився?

Не чекаючи моєї відповіді, він попростував на вулицю. Я пішов за ним. Пройшовши кроків сорок-п'ятдесят замерзлою багнюкою, ми опинилися в занедбаному садку. Тут тхнуло прілим листям і пліснявою. Попереду за сумними деревами мигдалю й інжиру стояв жовтий будинок. Він ніби зачаївся в безлюдній місцині. Шевкет, мабуть, не раз тут бував, бо впевнено почалапав до дверей і зайшов усередину.