Слава ЗСУ!

- Мамо... - знову промовив він і поцілував її спотворену руку.

- Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, - сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. - Мені потрібен Джонні,

- Мамо, я тут.

- Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!

- Мамо! - сказав він, боячись, що повернеться сестра.

- Ти... - Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. - Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, - прошепотіла вона.

Він нахилився, як вона просила.

- Ти прийшов, - сказала вона. - Дякую. Дякую. - З її здорового ока потекли сльози.

Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.

- Ну звісно, прийшов.

- Я бачила тебе, - прошепотіла мати. - Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

- Атож, казала.

- Він призначив тобі справу, - провадила мати. - Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.

- Ні, не зроблю. - Він тримав материну руку-кліш-ню. В голові у нього гупало.

- Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам’ятай.

- Гаразд.

- Запам’ятай це! - різко промовила вона, і Джонні подумав: “Знову її повело на дурниці”.

А втім, ні; власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.

- Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.

- Гаразд, мамо, я дослухатимусь.

Вона трохи повернула голову на подушці і... невже всміхнулася?

- Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. - Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. - Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні... виконай свій обов’язок.

- Гаразд, мамо.

- Яка сила... - пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. - Яку силу дав тобі Господь... Я знала... Я завжди знала... - Голос їй урвався.

Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.

Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п’ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.

- Виконай свій обов’язок, Джоне.

- Авжеж, мамо.

Більш йому не випало поговорити з матір’ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п’ять хвилин на дев’яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.

Розділ тринадцятий

1