Слава ЗСУ!

Беннермен упустив ложку в судок із чілі - хляп! - і, розкривши рота, втупився в Джонні.

- Боже милий! - сказав він. - І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

- Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша... Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

- Так, виснажує.

- А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

- Але послухайте, шерифе...

- Джордж. Звіть мене просто Джордж.

- Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби...

- Мою дочку звуть Катріна, - тихо мовив Беннермен. - їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

- Я ось до чого веду: іноді моя... здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

- Мертву зону?

- Звідти, сказати б, не надходять сигнали, - пояснив Джонні. - Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

- Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

- От і беріться до нього, - сказав той. - Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди... І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне “начебто Кеті, але не зовсім так” просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

- Чуєте? - мовив Беннермен. - Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

- Ви щось знайшли? - спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

- Сподіваємося знайти, - сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. - Але надія на це мала.

- Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці - десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени - футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.