Слава ЗСУ!

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи “Іглз” чи “Гейлз”) працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.

- Перевірка, - сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. - Раз... два... три... - Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

“Так не готуються до передвиборного мітингу, - подумав Джонні. - Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету... чи до танцювальної вечірки”.

- Перевірка... раз... два... три... перевірка... перевірка...

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої ( і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

- Привіт, Нго, - сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

- Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшир, так?

- Мабуть, так, - відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки - сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

- Я така рада, що я в Америці, - сказала вона. - Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

- Ми побачимося згодом, Джонні, - сказав Нго. - Зараз мені треба ходити.

- Іти, - поправив Джонні.

- Так, дякую.

- Бажаю вам добре провести час, Нго.

- О, так, я неодмінно проведу. - В очах Нго світилася затаєна втіха. - Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.