Слава ЗСУ!

- Куди їдемо, друже? - запитав Джордж.

Пасажир зазирнув у папірець.

- Автовокзал Порт-Оторіті, - сказав він.

Машина рушила.

- Кепський ви маєте вигляд, друже. Ось і мій шуряк буває такий, коли йому хапає жовчний міхур. У вас теж камінці?

- Ні.

- Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г....к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г....к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. - Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. - Слухайте, друже, я серйозно... з вами нічого такого?.. Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.

- Все гаразд, - відказав пасажир. - Просто... згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.

- А-а, зрозуміло, - глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.

6

- Мамо, той дядечко хворий?

- Цс-с.

- Гаразд, але він хворий?

- Денні, замовч.

Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, - але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна,. шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.

Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшир, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.

- Я хочу піти подивитися на нього.

- Не можна, Денні.

- Я хочу подивитися, який він хворий.

- Не можна!

- Мамо, а що, як він мре? - Очі Денні аж заблищали від такої захопливої перспективи. - Може, він зараз і вмре!

- Денні, замовч!

- Містере! - гукнув Денні. - Ви мрете, правда?

- Денні, цить, кажу тобі! - просичала Джулі, почервонівши від сорому.

Денні заплакав, чи, власне, вередливо заскиглив, як завжди, коли хотів домогтися свого, - а в таких випадках її щоразу поривало вхопити малого й боляче щипати, аж поки йому справді стане чого плакати. Коли їдеш отак автобусом проти ночі, серед темряви й осоружної заметілі, і поруч тебе гидко скиглить твоя дитина, мимоволі починаєш думати: о Господи, краще б мати стерилізувала мене ще до повноліття...