Слава ЗСУ!

Саме в цю мить пасажир, що сидів через прохід, повернув голову до неї і всміхнувся - стомленою, хворобливою, а проте досить приємною усмішкою. Очі в нього були дуже червоні, так наче він щойно плакав. Джулі спробувала усміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла силувана й фальшива. Оте налите кров’ю ліве око - і страшний шрам на шиї - робили половину його обличчя лиховісною і відразливою.

Джулі сподівалася, що той пасажир їде не до самого Портсмута, але, як виявилось, і він їхав туди. Вона побачила його всередині автовокзалу, поки бабуся Денні, радісно сміючись, торсала хлопчика в обіймах. Побачила, як він шкандибає до виходу з пошарпаною дорожньою сумкою в одній руці й новеньким “дипломатом” у другій. Аж раптом по спині в неї перебіг холодний дрож. І не. в тім була річ, що чоловік дуже кульгав, - здавалося, він стрімголов кудись жене. В усій його манері було щось невблаганне, як сказала згодом Джулі в Нью-Гемпширському поліційному управлінні. Так наче він точно знав, куди йому треба, і ніщо не могло його зупинити.

Потім він вийшов у темряву, і Джулі його більше не бачила.

7

Тіммесдейл - невеличке Нью-Гемпширське містечко, що лежить на захід від Дарема і входить до третього виборчого округу. Існує містечко завдяки найменшій із Четсвортових текстильних фабрик, яка розляглася закіптюженою цегляною потворою на березі Тіммесдейл-Стрім. Єдина скромна гордість Тіммесдеила (за даними місцевої торгової палати) - це те, що свого часу він перший у Нью-Гемпширі запровадив електричне освітлення вулиць.

Одного вечора на початку січня до бару “Тіммесдейл” - єдиної в містечку пивниці - зайшов, помітно кульгаючи, молодий чоловік з дочасною сивиною в чуприні. За прилавком стояв сам хазяїн, Дік О’Доннелл. У барі майже нікого не було: тиждень ще не кінчався, до того ж надворі шугав холодний північний вітер. Снігу вже й так насипало над кісточки, а вітер знову ніс заметіль.

Новий відвідувач оббив з черевиків сніг, підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.

О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.

- Ще одну?

- Та не завадить, - відповів молодик і показав на стіну над телевізором. - Як я розумію, ви з ним знайомі?

На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: “Геть, злодюги, геть!” - а в нижньому кутку розгонистий напис: “Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі; Діку! - Грег Стілсон”.

- Тоді я таки добре накачав, - сказав О’Доннелл. - Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?