Слава ЗСУ!

Він був у фізіотерапевтичному кабінеті й лежав на маті з дванадцятифунтовим медицинболом на животі. Над ним стояла його фізіотерапевт, Ейлін Мегон, і лічила, скільки разів він підніме й опустить тулуб. Джонні мав зробити десять таких рухів, а тим часом застряг на восьмому. Обличчя йому заливав піт, ще свіжі рубці на шиї випнулись і почервоніли.

Ейлін була мініатюрна непоказна жіночка, тонка, як тростинка, з пишною копицею кучерявого рудого волосся й темно-зеленими очима, на яких мерехтіли золотисті цяточки. Часом Джонні називав її - то жартома, то роздратовано - малою торпедою. Своїми вимогами, умовляннями, наказами вона робила з прикутого до ліжка пацієнта, що насилу тримав у руці склянку з водою, здорового чоловіка, який міг би ходити без ціпка, тричі підряд підтягтися на руках і обплисти лікарняний басейн за п’ятдесят три секунди - результат хоча й не олімпійський, проте непоганий. Ейлін була незаміжня й мешкала у великому будинку на Центральній вулиці Олдтауна в товаристві чотирьох котів. Вона мала тверду, як криця, вдачу й не визнавала ніяких “не можу”.

Джонні завалився на мату.

- Н-ні, - задихаючись, мовив він. - Ой, пробачте, Ейлін.

- Вгору, хлопче! - гукнула вона з безжальним добродушним піднесенням. - Вгору! Вгору! Ще гри рази - і дістанете склянку кока-коли!

- Дайте мені десятифунтовий м’яч - і матимете ще два рази.

- Той десятифунтовий м’яч я застромлю вам знаєте куди, якщо не зробите ще три рази. Вгору!

- О-о-о-ох! - простогнав Джонні і ривком сів увосьме.

Тоді впав на спину й знову сів.

- Молодець! - вигукнула Ейлін. - Ну, ще раз, ще раз!

- О-о-о-х-х-х-о-о! - ревонув Джонні й піднявся вдесяте. Потім повалився навзнак на мату й пустив м’яча, що покотився собі геть. - Я тут мордуюсь, а ви радієте, онде з мене вже тельбухи лізуть. Я подам на вас у суд, бісова ви фурія!

- Ой, яка бяка! - мовила Ейлін, подаючи йому руку. - Це ще забавки проти того, що буде наступного разу.

- І не думайте, - сказав Джонні. - Все, що я зроблю наступного разу, це поплаваю в...

Раптом він пильно поглянув на Ейлін, і на його обличчя набіг здивований вираз. Рука його все міцніше стискала руку лікарки, аж поки їй стало боляче.

- Джонні! Що сталося? Судома?

- Ох ти ж чорт! - тихо мовив він.

- Джонні!

Він і далі стискав руку Ейлін, дивлячись їй в обличчя якимсь відчуженим, зосередженим поглядом, так що їй стало не по собі. Вона чула дещо про Джонні Сміта, але, маючи тверезий і практичний шотландський розум, не зважала на ті чутки. Розповідали, що він передрік хлопчикові Марі Мішо цілковите одужання ще до того, як лікарі остаточно зважились робити ризиковану операцію. Ходив і якийсь поголос, пов’язаний з доктором Вейзаком: нібито Джонні сказав йому, що його мати не померла, а живе десь на Західному узбережжі під іншим ім’ям. Що ж до Ейлін Мегон, то вона вважала ці розповіді такою ж бреднею, як і оті сповідальні журнальчики й мелодраматичні любовні історії, що ними зачитувалось багато сестер, коли випадали вільні хвилини під час чергування. Одначе погляд, яким Джонні дивився на неї тепер, лякав її. Здавалося, він зазирає їй усередину.

- Джонні, вам недобре?