Слава ЗСУ!

- Зачекай, дай мені час оговтатись, - промовив він. – Від побаченого.

- Поясни, що ти побачив?

- Ось це побачив! – відкривши листок, крикнув Мишко. – «Поліно, я кохаю тебе», - проводячи пальцем по вертикальній лінії вірша, прочитав Мишко.

- Як ти одразу так побачив? – вихопивши листок, роздратовано крикнув Саша.

- А що, інші не побачили?

- Ні… Хіба що, Микола…

Мишко схопився руками за голову.

- Микола це бачив? Господи, мене не було один день, а ти вже накоїв бозна-чого. І який розумник тебе тільки надихнув?

- Янгол, - відповів Сашко.

- Дзвонив тобі? – зацікавлено перепитав Михайло.

- Ага.

- Так розкажи. Що казав?

- Нічого такого, - знизав плечима Саша. – Порадив написати Поліні вірш.

- Жорстокий в тебе Янгол.

- Але ж спрацювало. Вона мій вірш у блокнотик собі записала. І дівчатам хвалилася. І навіть, сказала, що це найкращий вірш з тих, що їй присвячували.

- Ага, точно, - розсміявся Мишко. – Їй просто більше ніхто нічого не присвячував.

Саша нічого не відповів.

- Хоча й справді. Знімаю капелюх перед розумом твого Янгола. Бо сподобатись Поліні з її характером та амбіціями не так вже й легко.

- Ні, вона хороша, - кладучи вірш назад у кишеню, промовив Саша.

- Ага, але тільки коли спить. Ой друже, як же мені шкода, що ти закохався саме в неї.

Саша сів біля вікна і поглянув на небо.

- Як думаєш, цей Янгол, він справжній? – замріяно спитав Саша.

- Думаю, ні. Думаю, хтось просто кепкує з тебе.

- Хто?

- Не знаю, - знизав плечима Мишко. – Якщо той Янгол знає Поліну – значить це хтось із нашого класу. Якась її подружка, а може, навіть, і вона сама.

- Навряд. Хіба б я не пізнав?

- Можеш і не пізнати. Я, наприклад, не завжди всіх розрізняю по телефону. Особливо, дівчат. У них у всіх голоси однакові - пискляві.

- Та ну… Я думаю, це Янгол.

- Сашо, ти іноді мені здаєшся таким розумним, а іноді я розумію, який ти, насправді, тупий. Не можна отак просто довіряти всьому тому, що каже тобі голос по телефону.

- А якщо це, дійсно, мій Янгол. Адже про вірш вона правильно порадила. Спрацювало ж!

- Ага, спрацювало! – крикнув Мишко. – А як тобі Янгол скаже стрибнути з балкону, то теж стрибнеш?

Сашко відвернувся, надувши нижню губу.

- О-о-о, - нервово протягнув Мишко. – Сашо, ти такий наївний. Не можна так. Я впевнений, що це хтось із нашого класу. Просто прикол, не більше.

- Як це може бути хтось із нашого класу? Цей Янгол бачить мене на балконі!

- Значить, живе навпроти!

- Навпроти живеш лише ти! – крикнув Саша.

Мишко замовчав, стиснувши губи.

- Може, в гості приходить до когось… і тому бачить тебе у вікні.

- Ага, щодня приходить, - з сарказмом промовив Саша. – І в третій ночі приходить? Так по-твоєму?

Мишко задумався.

- А звідки ти знаєш, що ніхто не живе в цьому будинку. У нас он щодня хтось виселяється і хтось новий заселяється. Он буквально на днях хтось на восьмий поверх заселився, якраз навпроти вікон твоєї кімнати. А ще на шостому хазяїн змінився.

Сашко ображено мовчав.

- Ні, я серйозно, - продовжив Мишко. - Дивись. Ми вже знаємо, що це дівчина. Вона з нашого класу. Вона живе навпроти. Бачиш, скільки інформації про неї уже набралося? Ми можемо бути детективами.

- Дівчина, з класу. Живе навпроти… І що далі? – байдуже промовив Саша. – У нас в класі 23 дівчини. Хто з них?

- О, супер! У мого батька є телефонний довідник на комп’ютері. Можна по номерах телефонів перевірити, хто саме живе навпроти.

Саша скептично глянув на друга.

- Мишко, - промовив він. - Ми щодня ходимо в школу і зі школи. І жодного разу ми не бачили, щоб хтось із нашого класу ішов в цю сторону. Окрім нас в цих двох будинках більше ніхто не живе.

Мишко замовчав.

- А якщо не в нашому будинку? А он в тому, - ткнув пальцем Мишко у скло.