Слава ЗСУ!

Саша підійшов до вікна і поглянув на будинок, що стояв боком.

- Звідти теж може бути видно твій балкон. Правда ж? – припустив Мишко.

- Може… А що то за вулиця?

- Леваневського.

- А хтось з нашого класу живе в тому будинку?

Мишко знизав плечима.

- Можна завтра запитати, - запропонував Саша.

- Так тобі й сказали, - розсміявся Мишко.

- Тобі скажуть!

- Ні. Мені теж не скажуть. Вони ж знають, що ми – друзі, і можуть здогадатися, що це ти мене попросив дізнатись. Треба якось по-іншому.

- Як?

- М-м-м. О, можна глянути у класному журналі. Там є всі адреси і телефони. Ти знаєш, де знаходиться класний журнал? – запитав Мишко.

- В учительській.

- Нам він дуже потрібен. Можна було б його вкрасти! Тоді б заодно і наставили б мені четвірок по літературі, щоб вчителька не сварилась потім.

- Ні, так не можна. Можемо, просто переписати адреси.

- Як? Коли? Тобі ніхто не дасть той журнал. Можна лише викрасти.

- А якщо ввечері прийти, коли нікого не буде, - раптом запропонував Саша. - Пробратися у вчительську і переписати.

- Це можна. А котра зараз година?

- Четверта.

- Побігли зараз.

- Так ти ж хворий.

- А ми швидко. Ніхто не дізнається.

Мишко накинув на плечі пальто, неохайно завернув навколо шиї шарфа і вискочив із квартири.

Швидко збігши сходами вниз, хлопці опинилися на вулиці, і стрімголов помчали через кущі на стежину, а далі - до школи.

У школі майже скрізь було темно. Вікна не світилися. Лише де-не-де навчалися ліцейні класи та проходили факультативи.

- Дивись, майже порожньо, - показав рукою Мишко.

Саша махнув головою.

Обминаючи глибокі калюжі, Саша та Михайло направилися до шкільних дверей.

- О, ні! – раптом прошепотів Мишко.

- Що? – зупинився Саша.

- Охоронець…

- То й що. Ми ж учні!

- Тільки не це, - продовжував скавучати Мишко, нахиляючи голову. – Він мій сусід. Усе мамі моїй докладає. Мене один день в школі не було, ото коли ми з Миколою у гральні автомати пішли, так то він моїй мамі усе накапав.

- Погано… Що будемо робити?

- Іди, мабуть, сам. А я почекаю тебе біля сходів з чорного ходу.

- Дивись, він до нас іде.

Мишко підняв очі і побачив поважного старого охоронця, який впевненим кроком прямував до хлопців.

- Що робити?

- Біжи, Мишко! Швидко, - промовив Саша.

Мишко зірвався з місця і побіг. Саша з повними страху очима продовжив прямувати до дверей школи. Він опустив лице, щоб не дивитися на страшного охоронця, але всім своїм тілом відчував, як той іде на нього. Здавалося, зараз він зробить іще один крок, схопить Сашка і вже тоді викриє його жахливі наміри.

Але охоронець байдуже пройшов повз малого хлопчину і, навіть, не зреагував на його злякані очі.

Саша зробив декілька кроків вперед і обернувся.

На території школи гуляла жінка з величезною собакою без намордника. Сашко знав цю жінку, вона жила у сусідньому під’їзді. Саме до неї і направлялася охоронець впевненим кроком. Адже вона не лише вигулювала свою собаку на забороненій території, але ще й зовсім не зважала на те, що деякі діти боялися її чотириногого друга і їм доводилося перелазити через огорожу, щоб вийти з території школи.

Скориставшись такою важливою справою охоронця, Сашко швидко зірвався з місця і помчав до школи. У вестибюлі нікого не було, ані вчителів, ані учнів. Саша забіг на перший поверх і повернув наліво. Він підбіг до дверей учительської і приставив вухо. Там було тихо. Хлопець наважився і потягнув ручку дверей до себе. Двері піддалися. В учительській було порожньо. Хлопець невпевнено зайшов, прикривши за собою двері. Тихими кроками він пройшов по учительській до стелажа з журналами і провів пальцем по номерах. «6-Б». Сашко швидко витягнув журнал і почав гортати його на останні сторінки, де, зазвичай, записані дані всіх учнів.

Скрипнули двері. Сашко перелякано завмер. Двері знову скрипнули. Сашко зітхнув. Мабуть, протяг гуляє.

Знайшовши адреси усіх однокласників, хлопець розгублено подивився навколо. На столі лежала ручка, а далі зошити на перевірку.