Слава ЗСУ!

Саша поклав журнал і, відкривши перший зошит, що потрапив під руку, видер звідти подвійний листок і почав переписувати прізвища та адреси: Адзельска Оксана – вул. К.Маркса, 16, кв. 9, Білоус Вікторія – вул.. маршала Тимошенка, 8А, Воровченко Дарья – Леваневського, 69, кв. 2…

В коридорі почулися кроки. Сашко напружився. Кроки ставали ближчими. Саша зрозумів, що біда неминуча. Схопивши журнал та свої листки, Саша швидко присів і спробував тихенько підсунутись під стіл, щоб ззовні його було не видно.

- Оксано Павлівно, я вчительську зачиняю? – почувся голос завуча.

- А що, всі вже пішли? – здивувалася директор. – А Ганна Степанівна? У неї ж факультатив сьогодні?

- Так. Але вона речі забрала з собою. І сюди вертатися не буде.

- Ну тоді зачиняй, - знизала плечима директор. – А ці зошити, за ними ніхто не вернеться?

Директор зайшла в учительську і стала поруч зі столом, під яким ховався Саша. Якби вона зробила крок вліво – то точно віддавила б хлопцеві руку. Саша, не ворушився, і, навіть. не дихав. Жінка взяла зошит, з якого Саша вирвав листок, і поглянула на обкладинку.

- Це 8-К. Чиї це зошити?

- То мої, - відповіла Жанна Іванівна. – У мене завтра вікно між уроками. Встигну перевірити.

- Ну тоді зачиняй. На пароль не забудь поставити.

Саша здригнувся. Він знав, що учительську нещодавно поставили під охорону, але зовсім не очікував, що його можуть замкнути разом із журналами тут на всю ніч. В його голові, мов маленькі жучки, забігали різні думки, про те, як всю ніч йому не можна буде ворушитись, адже якщо датчики руху спрацюють – по нього приїде наряд міліції. А ще думав про те, як вранці Жанна Іванівна відчинить учительську і знайде його сплячого під столом. Як усі сміятимуться з нього, переповідатимуть цю історію один одному, і вся школа тикатиме в нього пальцями. А ще, вчителі подзвонять його мамі, і вона, червоніючи від сорому, слухатиме цю жахливу історію про свого сина. А потім з ним не розмовлятиме.

І що тепер робити? Виходу немає. Може, завуч забуде закрити вчительську, чи хоча б не вводитиме той код.

Директор вийшла з учительської. За нею вийшла завуч. Чути було, як провернувся ключ в дверях, а потім клацання кнопок того клятого пульта.

З очей Сашка покотилися сльози. Він незворушно тримав у руках журнал свого класу, боячись, навіть, кліпнути, щоб не спровокувати датчик руху.

Яка ганьба. Такого в житті Саші ще не було. Це навіть гірше, ніж коли вчителька віддала перед усіма йому свій пензлик. Навіть, ганебніше, ніж коли у столовій повари перед усіма пропонують йому взяти їсти з собою додому.

Господи, та чому ж весь час так не щастить? Чому у всіх інших все добре, все є. А в нього - нічого. Лише біда за бідою, невдача за невдачею. За що їм усім щастить? Чим вони кращі за нього?

В цей момент Саша, здавалося, зненавидів увесь світ. Колір його шкіри поступово з блідого перетворився на яскраво червоний. Сльози потроху висохли, і очі наповнилися люттю. Однією рукою міцно тримаючи журнал, Сашко різким рухом видер із журналу листки з інформацією про місце проживання всіх учнів, кинув журнал на підлогу і стрибнув до вікна. Швидко натиснув на кнопку підняття ролет, відкрив вікно і стрибнув униз.

Датчики на вікнах миттєво спрацювали, і у охоронця на пульті почувся пронизливий довгий гудок. Уже будучи під вікном учительської Сашко почув цей гудок і кинувся бігти. За декілька секунд він проминув дорогу і стрибнув за кіоск, далі - повернув у сад і там, ховаючись між дерев, біг прямо, подалі від школи, міцно стискаючи папери з журналу у руках.

Охоронець відкрив двері учительської і побачив на підлозі порваний журнал. Через відкрите вікно він вистрибнув услід за злочинцем і побіг вздовж школи, намагаючись його наздогнати.

Було вже трохи темно, і охоронець ввімкнув ліхтар. Він біг, освічуючи їм довкола, особливо добре придивляючись у закутках.

Біля сходів чорного ходу чоловік побачив постать маленького хлопчини. Охоронець зупинився і вимкнув ліхтар. Щоб не сполохати злодія, чоловік обійшов клумбу і тихенько підкрався ззаду. За мить, він вже тримав маленького злодія за рукав.

- Попався! – голосно крикнув охоронець.

- А-а-а! – злякано крикнув хлопець і обернувся.

То був Мишко.

В учительській стояла мати Мишка, і зі сльозами на очах молила не піднімати цю справу. Адже пролізти без дозволу в школу, ще й порвати шкільний журнал – це справа не проста. Завуч щось насуплено відповідала. А Мишко сидів за дверима з опущеною головою.

- Нехай хоч листки ті верне! – говорила директор.

- Мишко, - крикнула мати.

Мишко підняв голову і відійшов від підвіконня.

- Де ті листки?

- Я їх викинув, - бурмотів хлопець.

- Де? Де викинув? – нервово питала Жанна Іванівна. – Це ж документ.

- Не пам’ятаю. Біг і викинув десь по дорозі.

- Це навмисне пошкодження шкільного майна. Ми мусимо порушити справу проти вас та вашої дитини.

- Маємо право навіть відрахувати, - промовила Оксана Павлівна.

- Будь ласка, - прошепотіла мати. – Не треба. Зрозумійте мене, як матір.

За хвилину в коридорі почулися кроки. Це ішов тато Мишка – поважний чоловік, депутат міської ради, у дорогому костюмі з барсеткою у руках.