Слава ЗСУ!

Всі замовчали. Мати витерла сльози.

- Що тут сталося? – грізно запитав він.

- Мишко зайшов у школу, відкрив учительську і розірвав шкільний журнал, - почала розповідати мати.

- А я не вас усіх питаю, - перебив тато дружину. – Я хочу це від Мишка почути.

Мишко стояв осторонь з опущеною головою і мовчав.

- Кажи, Мишко, ти це зробив?

- Я…

- Добре, - промовив тато, рукою щупаючи товщину барсетки. – Хто з вас тут директор?

Оксана Павлівна махнула рукою, і вони удвох зачинилися у нарадчій кімнаті і довго спілкувалися. Мишко мовчки стояв подалі від мами, намагаючись не потрапляти їй на очі.

Через деякий час тато вийшов (тримаючи у руках барсетку вже набагато тоншу) і без слів направився у коридор. Мати і Мишко пішли за ним.

Наступного ранку Саша, не чекаючи друга, пішов до школи сам. Справа в тому, що ввечері йому подзвонив Мишко і повідомив, що тепер він знаходиться під домашнім арештом. В школу його водитиме мама і забиратиме теж вона, не зважаючи на свій цілодобовий графік роботи. Але Мишкові батьки вирішили все ж присвятити час синові, щоб він іще раз не накоїв чого і не опустив бюджет родини на іще одну кругленьку суму.

Тому, коли Саша прийшов до школи, Михайло вже давно був там. І на місці йому не сиділось…

Справа в тому, що Микола, помітивши, що Мишко ходить до школи з мамою за ручку, намалював на дошці карикатуру. Мишко побачив її і розлютився. І коли Саша заходив у клас, Мишко саме наздоганяв Миколу, щоб «вмити» його брудною ганчіркою для дошки і, таким чином, помститися за неправдиву карикатуру.

Саша сів за свою парту. За хвилину задиханий Мишко сів до нього.

- Ну що там? – сумно промовив Саша.

- Не питай. Ох і перепало ж мені вчора за той журнал.

- Тебе не відрахують?

- Ні, тато про все домовився. Долари їм дав, - пошепки промовив Мишко.

- Чого не сказав, що це я? – здивувався Саша.

- Та, - махнув рукою Мишко, і гордо додав: – Друзів не продаємо!

- Дякую, - посміхнувся Саша.

- Та, - продовжив Мишко. - Це все нічого, якби не домашній арешт. Якщо отримаю погану оцінку, чи так, чи за поведінку – то заберуть ноутбук.

- Невже?

- Ага… Сьогодні о четвертій мама прийде мене забирати. Уявляєш? Микола просто впісяється зі сміху. Але хіба мамі це поясниш… Хоч ти не смійся.

- Не буду, - впевнено відповів Саша.

Розпочався урок. Сьогодні на уроці усі продовжували вчитися малювати масляними фарбами. Уроків малювання в цій школі було багато. Батьки спеціально доплачували за те, щоб дітям викладали не лише основні предмети, але і основи астрономії, більш поглиблену англійську, німецьку, а також музику і танці. Звичайно, платили усі батьки, окрім Сашиної мами. Саша в цей клас потрапив, можна сказати, «по блату». Батько - інвалід, мама на трьох роботах, ще й у Саші якісь там психічні розлади були в дитинстві. І мама доклала усіх зусиль, щоб Саша тут учився – в такій чудовій різносторонній школі. Це вона вибила для Сашка таке «хороше місце» в цьому класі, і завжди цим пишалася. Часто казала: учися, сину, бо інші люди тисячі гривень платять, щоб тут навчатися, а ти – безкоштовно.

Мати, навіть, у Міськвно ходила і заяву якусь писала, показувала там малюнки Саші та його твори, щоб усі оцінили, який син у неї талановитий, та дозволили йому навчатися тут безкоштовно. Спочатку Сашу брати в цей віп-клас не хотіли, але потім якась там мамина знайома подзвонила і якимось чином все ж домовилась. І все, що треба було тепер зробити, це написати іще одну заявку на ім’я директора. Якби ж мама лише знала, як почувався її син у цьому оточенні, то мабуть, з’їла б свою заяву, а Сашка відправила у звичайну школу.

Сьогодні на уроці Мишко старанно малював, щоправда, у альбомі Саші. А Саша у Мишковому. Це вони так спеціально помінялися, щоб Мишко нічого окрім п’ятірок не отримував, і щоб його батьки відмінили той домашній арешт.

Сашко дуже старався і вимальовував фарбами гарну картину. А от у Мишка, як завжди, нічого не виходило.

Сашко був талановитим хлопцем. Щоправда, він ніколи про це не задумувався і своїм розумом, навряд, пишався. Не зважаючи на його суцільні успіхи у навчанні, найкращі роботи, гарні твори, ніхто не визнавав його лідером в цьому класі, і від цього втрачався сам намір – чогось досягати. А навіщо? Якщо цього все одно ніхто не цінує і ніхто не помічає. Мама весь час працює. Тато місяцями у лікарні. А коли вдома, то щось собі майструє, а потім їздить на завод і продає за безцінь. Брат, взагалі, віддалився від родини і або на роботі, або ж у своїй кімнаті за комп’ютером.

Кому ж похвалитися своїм твором, віршем, чи просто щоденником, повним п’ятірок?

У класі заслуг бідного хлопчика також ніхто не помічав. Тут у дітей були зовсім інші критерії оцінки один одного - в чому ти одягнений, наскільки багаті в тебе батьки, від якого дизайнера в тебе сумка, які прикраси. У Сашка цього всього не було, і тому не було про що говорити з усіма своїми однолітками. Він ніколи не літав на літаку за кордон, ніколи не отримував на день народження ноутбук і, чесно, навіть не знав, як він умикається. Що ж він з ними буде обговорювати? Книжки, яких вони не читають?