Слава ЗСУ!

- Так, Саша Гомельчук, - відповіла Поліна. – Віддай мій листочок!

- Зараз почитаємо!

Микола виліз на стілець і, розгорнувши листок, голосно почав:

- Пожовкло листя за вікном, осіння туга крає душу, ллє дощ…

- Віддай Поліні вірш! – раптом почув Микола.

Він відірвався від листка і побачив розлюченого Сашка, який стояв знизу, склавши долоні в кулаки.

Микола лише розсміявся і знову поглянув у листок, щоб продовжити читати. Аж раптом… Він якось дивно замовчав. Поглянув на весь вірш зверху донизу. Потім ще раз, іще раз. З широко відкритими зляканими очима Микола простягнув Саші листок.

Саша вихопив його і поклав Поліні на стіл.

- Дякую, - тихо промовила дівчина. – Дуже гарний вірш. Найкращий з тих, які мені присвячували.

Вона на секунду замовчала.

- Навіть більше, - подивившись у листок, промовила вона. – Найкращий, взагалі, з усіх, які я читала.

Після уроків Саша швидко помчав провідати хворого друга. Звичайно, треба було б купити йому апельсини чи ківі, адже коли хворів Сашко, Михайло завжди приносив йому повний пакет фруктів чи чогось солодкого. Але оскільки грошей у Саші не було, він у столовій не доїв чорнослив, який давали до чаю. Акуратно склавши його в зроблений із паперу конвертик, Саша вирішив принести його другові, щоб хоч якось віддячити за його увагу.

В його кишені лежав звернутий вчетверо листочок з віршем, який він забрав зі столу Поліни, коли та переписала вірш в свій блокнотик. Хлопчик збирався показати його Мишкові.

Саша швидко біг по калюжам у передчутті того, як розповість другові про свого чарівного Янгола та про те, як той допомагає йому порадами.

Двері під’їзду були відчинені. Якісь люди, мабуть, сусіди Мишка, вивозили свої меблі. І щоб зручніше було це робити, поставили під двері дерев’яну брилу.

Сашко швидко забіг у під’їзд і за хвилину подзвонив у двері Мишка.

- Ну нарешті, я вже дочекатися не міг! Думав, ти не прийдеш.

- Привіт, як себе почуваєш? – кидаючи стару сумку на столик біля дзеркала, запитав Саша.

- Нормально, - відповів Мишко.

- Показуй свій ноут!

Мишко зітхнув

- Тато поставив пароль на мій ноутбук, щоб я не міг його ввімкнути. Щоб не грався, а книжки читав.

- Справді? Шкода… А я думав, ми пограємо. А комп’ютер?

- На комп’ютері пароля нема, але там і ігор ніяких немає. Тато все видалив.

Саша зайшов у кімнату Мишка і подивився навколо.

У кімнаті стояв ноутбук, маленьке радіо, магнітола, акваріум з рибками і, навіть, спеціальна настільна лампа. А ще на столі та скрізь на полицях лежали якісь телефони, айфони, диктофони.

- Ого, скільки в тебе всього, - заздрісно промовив Саша.

- Чого? А-а-а, ти про це, - беручи з ліжка телефон, промовив Мишко. – Це татів. Старий… У нього вже інший.

- Класно тобі.

- Що там у школі? Була контрольна?

- Була.

- По Нечуй-Левицькому?

Саша махнув головою, розглядаючи розібраний диктофон.

- Добре, що мене не було, - заплескав у долоні Мишко. – Я боявся, що її відмінять мені на зло. Вчителька нічого не казала?

- Ні… Я сказав, що ти захворів.

- А вона що?

- Нічого, - знизав плечима Саша.

- А що ще в школі було?

- Поліна звернула на мене увагу, - нарешті, відірвавшись від диктофона, промовив Саша.

- Стрийчик? Нічого собі? А що ти зробив, вдарив її?

- Ні, - засміявся Саша. – Я написав їй вірш.

- Їй? – підвів брови Михайло. – Знайшов кому… Краще б мені вже написав.

Саша посміхнувся.

- Чого посміхаєшся? Давай сюди свій вірш. Я ж знаю, що ти його приніс.

Хлопець похапцем витягнув з кишені листок і простягнув його Мишкові.

Мишко зручно всівся на диван і розгорнув листок.

- Нічого собі! – викрикнув він.

- Що? Що?

- Ти давав їй цей вірш? – злякано перепитав Мишко.

- Що таке? Що ти побачив? – не міг вгамуватись Саша.

Мишко знову згорнув листок.