Слава ЗСУ!

- Точно такий же, як і ти.

- Я? Чого б це?

- Навіть, не привітався зі мною, - грубо відповів Саша. - Вихвалявся своїми мушлями і сувенірами. А на мене, навіть, уваги не звернув.

Мишко прискіпливо поглянув на Сашу. Потім вийняв з кишені величезну мушлю і поклав Сашкові на стіл.

- На, - гордо промовив він. – Це я віз тобі з Туреччини. І більше ти мені не друг.

Після уроків Мишко забрав свій рюкзак і пішов додому.

Саша взяв мушлю і уважно поглянув на неї. Чомусь зовсім не хотілося іти додому. Краще б іще п’ять уроків відсидів.

Саша взяв свою шкіряну сумку і поклав у неї мушлю.

Хлопець вийшов зі школи і направився до трамвайної зупинки. Грошей на проїзд у нього не було. І тому він просто пішов вздовж колії, думаючи про щось своє. Про Мишка, про Поліну, а ще про Янгола.

А раптом Янгол, взагалі, більше не подзвонить, може, у нього на небі відключили телефон? Чи може таке бути? Звучить смішно… Але чомусь же вона не дзвонить. Можливо, Саша образив її своїм дурним коханням до Поліни? Можливо, треба було відкрити очі і побачити поруч справжнього друга, а не бігати за тою хитрою крадійкою.

Питання лиш одне, чому Янгол не попередила його про Поліну. Може, боялася, що Саша не повірить їй, як не повірив і Мишкові, коли той розповідав про Полінину вдачу. Може, Янгол боялася, що Саша перестане через це їй довіряти? А так, навчиться на власних помилках. Одне тепер Сашко знав напевно, така людина, як Поліна, йому більше не потрібна в його житті. І взагалі, ніхто не потрібен. Лише б Янгол повернувся і знову був з ним. І дзвонив щоночі, як і раніше.

У своїх роздумах Саша дійшов до мосту. Під мостом текла величезна брудна річка, але до неї вниз з мосту було метрів п’ятдесят. Саша зупинився і дістав з сумки мушлю. Декілька хвилин він дивився на неї, а далі просто розжав долоню і відпустив її вниз. Безжальні хвилі назавжди поглинули сувенір. Саша посміхнувся. Нащо йому та мушля? Ще й від зрадливого Мишка. Краще б повернувся Янгол…

Саша гуляв до пізнього вечора. І повернувся додому лише о восьмій. Піднімаючись сходами, він думав, що б таке вигадати мамі, щоб вона менше сварилася. Може, сказати, що був у бібліотеці, переглядав журнали в читальному залі. Або ще щось.

Коли Саша підійшов до дверей і торкнувся ручки, то зрозумів, що двері були відчинені. Саша зайшов у квартиру і побачив навколо декілька лікарів. Мати вся в сльозах ходила з кухні в кімнату, а лікарі їй щось пояснювали.

- Мамо, - злякано промовив Сашко.

- Іди, синку, до кімнати. Іди.

Саша пройшов повз коридор, не обертаючись. Зайшов у кімнату, зачинив за собою двері і сів на підлогу. Він зрозумів, щось не так із його татом. З його очей самі собою потекли сльози, і він почав качатися зі сторони в сторону.

А потім хтось почав кричати, здається, мама. Просто голосно кричати незрозумілі слова. Саша не міг цього слухати.

А потім хтось із лікарів сказав: Вже все. І крик почувся знову. Було чути, як хтось ходив по коридору і говорив, що хтось помер…

Саша не хотів чути всього цього. Він затуляв вуха руками і продовжував качатися, наспівуючи під ніс пісню, про Янгола, який забере його на небо.

А потім відчинилися двері, і мама, біла, мов крейда, промовила, що тато помер.

Саша відкрив очі. Обличчя його було запухле від сліз. Він не пам’ятав, як у нього була істерика, як він метався з одного кінця квартири в інший і кричав не своїм голосом, як намагався бити лікарів за те, що вони вбили його тата. Все це стерлося з його пам’яті, просто зникло, як і інші нервові припадки, якими страждав хлопчик.

Лікарі, вколовши Сашкові заспокійливе, давно поїхали. Брат спав.

На ліжку біля Саші сиділа лише мати і гладила його по голові.

Саша повернув голову до вікна і поглянув на небо.

- Мамо, а зорі є на небі?

- Є, - спокійно відповіла мама. – Вже майже ніч.

- Мамо, а мені ніхто не телефонував, поки я спав?

- Ні, ніхто, сину, - покачала головою мама.

- Точно? Може, ти не чула?

- Точно, синку, не переживай, ніхто не дзвонив.

Саша зітхнув. Він подивився на свою маму, яка накрила волосся чорною хустиною і потроху почав пригадувати останні події вечора.

- Мамо, а тато оживе? – тихо запитав хлопчик.

Мати покачала головою.

- Йому там буде краще, - погладивши хлопця по голові, відповіла мама. – Він буде жити на небі і дивитися на нас.

- Як Янголи? – зрадів хлопчик.

- Так… Як Янголи.

- Мамо, а Янголи точно існують?

- Звичайно, - махнула головою мама. – Хіба може бути по-іншому?

- Мамо, а куди дівся тато?

Мама зітхнула.

- Коли людина помирає, - тихо промовила вона, - до неї прилітають Янголи. Вони цілують їй повіки. І вона назавжди закриває очі. Після цього поцілунку душа виходить з тіла. І Янголи беруть її за руки і несуть під саме небо.