Слава ЗСУ!

Саша скептично підняв брови.

- Ми останній раз там писали на початку минулої чверті.

- А мене тоді не було. Я хочу переписати! – впевнено відповів Мишко.

- Ну-у-у, зараз знайду….

Саша роззувся і пішов до своєї кімнати. Хлопці пішли за ним.

Саша дістав з-під полиці старі конспекти і почав переглядати їх один за одним.

Мишко мовчки сидів на дивані, а Стьопа уважно розглядав по сторонам, намагаючись зрозуміти, чи не лежить часом у Сашковій кімнаті паспорт його мами.

- О, а уявіть, що сталося! – раптом почав Степан. – Моя мама згубила паспорт!

Мишко злякано подивився на Стьопу, не розуміючи, нащо він акцентує увагу на тій речі, за якою вони прийшли.

- І що? – не відриваючись від пошуку конспекту, промовив Саша.

- Та вже знайшла. Вгадайте, де! Ніколи не вгадаєте.

- На вулиці! – відповів Мишко.

- Ні. У холодильнику.

Сашко натягнув усмішку.

- Справді? – не довірливо перепитав Мишко.

- Ага! У тебе такого не було? – запитав Стьопа.

- Ні.

- А у твоєї мами? – звернувся Стьопа до Саші.

- Ні, - покачав головою Саша. – У моєї мами всі речі на місці!

- Всі-всі? І вона ніколи нічого не губить?

- Ні, - впевнено відповів Саша.

- Хм… А де вона кладе паспорт?

- У шухлядці у своїй кімнаті, біля ліжка.

- І він завжди там?

Саша махнув головою.

- Класно. От би і в моєї мами був такий порядок.

Саша перебрав всю купу зошитів і розчаровано зітхнув.

- Де ж він може бути?...

- Не знаю, шукай, - посміхнувся Стьопа. – Нам він потрібен.

- Стоп, - раптом промовив Саша. – Мишко, він же у тебе.

- У мене?

- Ага. Ти брав його в мене і більше не віддавав.

- Та ну…

- Ні, точно. Пам’ятаєш, ти брав тоді три конспекти.

- А-а-а, точно… І справді, в мене.

Саша встав, натякаючи, що хлопцям вже час додому.

Мишко невпевнено поглянув на Стьопу: може, той ще щось вигадає, адже паспорт досі не в них.

- Ех, Сашо! – раптом плеснув по плечу Сашу Степан. – Розумний ти хлопець.

Саша, явно не задоволений жестом Стьопи, відійшов в сторону.

- Розгадав ти нас. Ми прийшли зовсім не по конспект.

- А нащо ж?

- Мишко поговорити з тобою хотів.

- То чого мовчить? - недовірливо перепитав Саша.

- Мишко, і справді, чого ти мовчиш? Говори!

Мишко злякано поглянув на Сашу, не знаючи, що йому сказати.

- В… В… Не… В-в-в, - почав Мишко.

- Ну, - махнув рукою Стьопа. – Бачу, розмова пішла. Я тут явно зайвий. Без мене вам спілкуватися буде простіше. Мишко, тримайся! Чекатиму тебе в коридорі.

Стьопа впевнено вийшов у коридор, зачинивши за собою двері Сашкової кімнати.

Мишко злякано дивився на Сашу, а той зосереджено складав назад свої старі конспекти.

- То про що ти хотів поговорити зі мною?

- М-м-м… Про Ларису, - відповів Мишко.

- Що саме?

Мишко замовчав. Він не знав, що говорити. Йому важко було спілкуватися з Сашою тепер. Після смерті батька він став такий замкнутий, якийсь весь в собі. Він ніколи не сміявся, став надто серйозний. І здавалося, зненавидів усіх навколо. Хіба ж Мишко винен, що його батьки багаті та досі живі?

А ще дуже ж негарно відбивати у своїх друзів дівчат. Саші ж подобалася Поліна, і Мишко до неї не чіплявся. Чого ж тепер Саша перекинувся на Ларису? В класі багато дівчат. Чому саме вона?

А ще, найбільш образливим було, коли та Лариса сама приходила і починала до Сашка загравати. То якісь записочки йому кидає, то робить вигляд, що їй в ту ж сторону, що й Сашкові, ніби в магазин іде. А коли захворіла, то подзвонила Сашкові, щоб той конспект їй приніс. А могла б і подружкам подзвонити. Їх же у неї двадцять дві! Чого до Сашка ліпне?