Слава ЗСУ!

Але головне інше. Якби Сашко був справжнім другом, то так би не вчинив ніколи. Сказав би, що конспекту не має, чи, що сам хворий. Але йому, мабуть, просто подобається дратувати Мишка.

З іншої сторони, Михайло знав, що Стьопа – хоч веселий, ідейний, життєрадісний, завжди з хорошим настроєм, та ніколи не замінить по дружбі Сашу. Саша – кращий друг, а Стьопа - то так. Йому довіряти не можна.

Але Стьопа, принаймні, не відбиває Ларису.

Ось приблизно таке хотів сказати Мишко в той момент Саші. Думки бігали в його голові, і він іноді навіть відкривав рот, щоб почати свою довгу образливу історію. Але ніяк не наважувався.

Сашко теж мовчав.

Двері відчинилися. В кімнату увійшов Стьопа.

- Ну, все! Мишко та Саша. Годі вам сваритися! – почав Стьопа. – Вже витримати не можу ваших суперечок. Давай свою руку.

Стьопа взяв обох хлопців і потягнув їх руки одне до одного, зчепивши долоні.

- Все, миріться. Вже наговорили один одному всякого. Досить вже.

- Мир? – сухо промовив Мишко.

- Мир, - посміхнувся Саша.

- Все, тепер пішли. Нам час!

- Куди ви? – вигукнув Саша.

- Є незакінчені справи, - тягнучи Мишка за собою, промовив Стьопа.

- Я з вами!

- Ні, тобі не можна! – відповів Стьопа. – То великий секрет та сюрприз для тебе. Ми ввечері до тебе ще заскочимо.

Мишко пішов слідом за Стьопою, явно не розуміючи, як саме йому вдалося помирити його з Сашою, з яким він вже більше місяця не розмовляв.

Але не задаючи зайвих питань, Мишко покірно робив все, що Степан наказував, думаючи, що, мабуть, той знає, що робить.

Хлопці вийшли на вулицю.

Саша підійшов до вікна і подивився униз. Що вони хотіли, чого приходили? Чого Мишко так довго мовчав? Ці питання були в голові у Саші. Невже Мишко підговорив Стьопу, щоб той помирив їх. Який безхарактерний. Навіть, побоявся сам прийти. А може, і, взагалі, не збирався. І якби не Стьопа то не прийшов би. Нащо йому Саша? І так небагатий, а тепер ще й напівсирота. Такий друг тепер, взагалі, нікому не треба.

Саша бачив, як Мишко та Стьопа про щось розмовляли під під’їздом. А потім удвох направилися до дороги. Мабуть, до трамвайної зупинки. Цікаво, що вони задумали?

Тим часом Стьопа та Михайло, дійсно, ішли до зупинки. Стьопа міцно тримав в руках паспорт Сашиної матері, який він встиг хитрістю викрасти з шухлядки біля ліжка, поки Саша та Мишко у кімнаті «говорили».

Мишко, не зважаючи на те, що все так просто вийшло, був не дуже радий. Він переживав, що, напевно, Саша не дуже то й повірив у всі ці балачки з дружбою і, мабуть, щось запідозрив. Зараз піде, перевірить чи на місті паспорт, і, як не знайде, то одразу здогадається, нащо вони приходили. І знову почнуться балачки, що Мишко - поганий друг і не вірить у правдивого справжнього Янгола, який Сашкові допомагає.

От якби дійсно отримати в Укртелекомі ту роздруківку дзвінків і побачити, хто саме йому дзвонив. От тоді б були справжні докази. Тоді б за тим номером телефону і з допомогою супер-програми на комп’ютері Мишка, можна було б, навіть, знайти ту квартиру звідки дзвінок був. І, навіть, прийти в гості до того «Янгола» та в очі йому подивитися.

Хоча… А якщо, дійсно, не буде ніякого номера? Зовсім ніякого. Чи якийсь дивний, такий, немов би з неба. Ой як же тоді буде соромно. І як же важко буде тоді вибачатися перед Сашком. Ось тоді Сашко вже точно назавжди викреслить такого друга, як Мишко, зі свого життя. І Мишко завжди буде сам, дружитиме з такими собі Стьопами-розбишаками, в яких в голові самі пустощі. А ще Мишко, навіть, дівчину ніколи не знайде, бо Янгол допоможе Сашкові завоювати Ларису, а Мишкові ж ніхто не допоможе, у нього ж Янгола немає. І він завжди буде один, бо окрім Лариси Мишкові більше ніхто не подобається. Колись подобалась іще Ірина з сусіднього під’їзду, але коли Сашко почав загравати до Лариси, а вона до нього, то Ірина відійшла на другий план.

Мишко ішов понурий, думаючи про щось своє. Стьопа розмовляв з кимсь по телефону і вже втретє переповідав історію, як обвів свого однокласника навколо пальця і хитрощами викрав у нього паспорт його мами.

Нарешті, підійшли до великої будівлі з написом Укртелеком.

Мишко та Стьопа піднялися сходами уверх і поважно, тримаючи паспорт вперед себе, щоб показати усім, що вони не просто так прийшли, наблизилися до вікна з написом «Операціоніст».

- Доброго дня, - промовив Стьопа, ледь виглядаючи з-за високого столу. – А нам треба роздруківка.

- Яка? – посміхнулася операціоніст.

- Усіх телефонів.

Жінка засміялася.

- А кому належить телефон?

- Його мамі, - промовив Стьопа, тикаючи пальцем на наляканого Мишка.

Жінка уважно поглянула на хлопців.

- А заява є?

Хлопці переглянулися.

- Ні, - покачав головою Стьопа. – А без заяви не можна?