Слава ЗСУ!

Машини не було.

Саша трохи нервував перед зустріччю з Поліниним батьком. Він ніколи його не бачив. А тепер треба буде якось себе добре показати, може, навіть потиснути йому руку. А ще треба буде говорити щось розумне, щоб справити на нього добре враження.

Зазвичай, коли Саша опинявся в компанії незнайомих людей, він замовкав і не говорив ані слова. А навіть коли і намагався щось сказати, то робив це так тихо, що навколо ніхто не звертав на нього уваги. Але сьогодні так не можна. Треба будь що сподобатися Поліниному батькові.

Нарешті, вдалині Саша побачив великий чорний джип. Це вони – затремтіло у Саші в грудях. Зараз відбудеться таке важливе для нього знайомство.

Та джип проїхав повз нього на великий швидкості. Крізь відкрите вікно автомобіля Саша побачив, що в салоні сиділи двоє літніх чоловіки, а отже, він просто помилися. Саша поглянув на годинник. Була вже восьма сорок п’ять. Авто досі не приїхало. Саша поглянув навколо. На зупинці через дорогу стояла машина і весь цей час на когось чекала.

Саша схаменувся. Адже Поліна живе в іншому районі і, мабуть, не знає, на якій зупинці стоїть Саша. Хлопець швидко між невеликим потоком машин перебіг на іншу сторону і підбіг до незнайомого авто. Скло повільно опустилося.

- Кудись підвезти? – спитав літній чоловік східної зовнішності.

- Ні, - злякано відповів Саша.

Хлопчик відійшов від машини і став на протилежній зупинці, уважно роздивляючись усі машини по обидва боки. На годиннику було восьма п’ятдесят.

Саша подивився в сторону саду. Вздовж паркану просто на нього бігла Даша Янець.

- Гомельчук, - задихано зупинилась дівчина. – Ти чого не в школі?

- Я сьогодні на олімпіаду, - відповів Саша. – З англійської.

- А-а-а, ясно. Я ж думаю, ти ж у нас уроки не пропускаєш…

- А ти чого не в школі?

- А в мене змагання з волейболу. Сказали, вранці пробігти три кола для розминки. Ось, біжу.

- Ясно, - сумно відповів Саша.

- А олімпіада хіба не на дев’яту?

- На дев’яту, - махнув головою хлопчик.

- Так вже дев’ята. Я о пів на дев’яту з дому тільки вибігла і вже півгодини, як бігаю.

- Зараз тільки без десяти, - подивився на годинник Саша. – Хоча ні, вже без п’яти.

- Так чого ти не їдеш?

- Я чекаю Полінину машину. Її тато має довести нас до двадцять п’ятої школи.

- До двадцять п’ятої? Так вона знаходиться аж на тому березі. Сашо, ти не встигнеш!

Саша, ледь не плачучи, знизав плечима.

- Може, її тато ще приїде, - сумно промовив він.

- Який тато, Сашо? У Полінин немає тата! І ніколи не було.

Саша моторошно поглянув на Дашу.

- Як ти не розумієш, вона тебе надурила, щоб ти не брав участі в олімпіаді. Зрозумів?

З очей Саші потекли сльози, але він, як чоловік, намагався триматися.

Даша вхопила Сашка за руку і потягла за собою.

Вона підійшла до першої ж машини, що потрапила на очі, і постукала у вікно. Скло повільно опустилося, і вже знайомий чоловік східної зовнішності повторив своє питання:

- Кудись підвезти?

- До двадцять п’ятої школи. Двадцять гривень.

- Тридцять, - сонно відповів чоловік.

- Сідай, - штурхонувши Сашу в бік, промовила Даша.

Машина завелася, і водій поїхав вздовж саду.

- Нам треба дуже швидко! – промовила Даша.

- Це сорок, - посміхнувся чоловік.

- Ні, - впевнено відповіла дівчина. – Нам треба за тридцять, але дуже швидко.

Водій збільшив швидкість. На щастя, пробок на дорогах не було, і через деякий час вони були вже на під’їзді до двадцять п’ятої школи.

- Котра зараз? – запитала Даша.

- Десять хвилин по десятій. Ми запізнилися.

- Зараз будемо просити, щоб нас пустили, - промовила Даша.

Сашко та Дарина вибігли з машини і побігли до вхідних дверей.

- Хто такі, куди? – запитав охоронець.

- Пропустіть, нам треба швидко! На олімпіаду.

- Олімпіаду? – спокійно відповів поважний чоловік. – Зачекайте.

- Пане, ми і так уже спізнилися, - крикнула Даша.

- Нічого вдіяти не можу. У нас у школі пропускна система. У вас є пропуски.

Сашко та Даша похитали головами.