Слава ЗСУ!

- Ото ж бо й воно. Чекайте.

По внутрішньому телефону охоронець почав видзвонювати якогось завуча, а завуч переключив його іще на якогось співробітника. Потім вони ще довго чекали, і, нарешті, о пів на десяту до них спустилася літня жінка з бейджиком.

- Хто на олімпіаду? – запитала вона.

- Ось він, - ткнула пальцем Даша.

- Взагалі-то, олімпіада почалася о дев’ятій, а зараз…

Жінка поглянула на годинник.

- Вже о пів на десяту.

- Якби ви спускалися швидше, то у нас би ще був час, - пробубоніла Дарина.

Жінка поглянула на нахабну не причесану дівчину, одягнену в спортивний костюм.

- А ти хто, взагалі, така? Хлопчик на олімпіаду. А ти? Чого не в школі?

- А я теж на олімпіаду, тільки іншу, на змагання з волейболу. Тільки це в іншій школі.

Жінка раптом примружила очі і уважно поглянула на Дарину.

- Мені здається, я тебе вже знаю, десь бачила.

- Знаєте, - відповіла дівчина. – Минулого року ви вручали кубок нашій волейбольній команді. Він тоді проходив у вашому спортивному залі.

- А-а-а, - похитала головою завуч. – Було таке. Я пам’ятаю, ти - капітан команди.

- Ага, - махнула головою Даша.

- Молодець! – дружньо хлопнула по плечу жінка. – Так тримати.

- Дякую, - махнула головою Даша, і невпевнено додала: - Пропустіть його на олімпіаду. Він дуже розумний. І все знає.

- Олімпіада вже півгодини, як іде.

- Вона буде іти ще півтори години, - тихо промовив Саша.

- Так, - погодилась Даша. – Він встигне. Повірте, за ці півтори години він напише набагато більше, ніж інші діти за дві.

Жінка посміхнулася.

- Ти ручаєшся за нього?

- Ручаюся, - впевнено відповіла Янець.

- Добре. Пропускайте його!

Охоронець натиснув щось на своєму пульті, і кнопка біля маленьких залізних воріт засвітилися зеленим. Саша з палаючими від щастя очима пройшов, а Даша лишилася стояти перед входом.

- Це просто твій Янгол, - посміхнулася жінка, дивлячись на усміхнену Дашу.

На цих словах Саша нервово стрепенувся, але нічого не відповів.

Разом з жінкою з бейджиком, вони швидко піднялися на другий поверх та звернли до кабінету, де проводилася олімпіада. Біля кабінету стояла чергова.

- Як прізвище? – запитала вона.

- Гомельчук Олександр, - задихано відповів хлопець.

- Щось не бачу такого, - зосереджено перечитала всі прізвища жінка.

- Має бути, - злякано відповів хлопець.

- А школа яка?

- Школа третя. Клас 6-А.

- Хм… немає, - провела пальцем жінка по списку. – Може, асистент переплутала щось.

- Так! – суворо промовила завуч. – Давайте ми хлопчика пропустимо, він і так вже сорок хвилин втратив. Нехай собі пише, а ми поки будемо розбиратися, чого його не включили у списки. У крайньому випадку, якщо в списках не буде його прізвища - його роботу не зарахуємо.

- Здавати треба буде з усіма вчасно, - застерегла жінка, – не залежно від того, о котрій ти почав.

- Я встигну, - впевнений у своїх знаннях відповів Саша.

Він зайшов до аудиторії і уважно поглянув навколо. Поліни там не було.

Саша сухо посміхнувся.

От вони які… У неї, мабуть, щось сталося, і тому вона не приїхала. А додзвонитися знову не змогла. А вони одразу: «надурила, надурила…». Може, вона захворіла, чи її тато не приїхав.

Саша сів на місце і відкрив конверт з завданням. Завдання були прості, але чогось усі написані українською мовою. І теми якісь дивні: Нечуй Левицький, поезія раннього Шевченка.

Саша протер очі і, взявши до рук конверт, прочитав: «Перший етап міської олімпіади з української мови»

Саша швидко поклав конверт і, не зважаючи на здивовані погляди комісії, вибіг за двері.

- Стійте! – крикнув він услід завучу.

- Що? – обернулася жінка.

- Це українська мова. А мені треба олімпіада з англійської.

Завуч здивовано поглянула на чергову біля дверей, ніби поглядом запитуючи, що за олімпіада.

Жінка знизала плечима.

- Другої немає. Лише ця….

Завуч подивилася на хлопчика.