Слава ЗСУ!

- А, стоп, - раптом промовила вона. – Наша Ганна Пелистишин сьогодні ж поїхала на олімпіаду серед 6-7 класів з англійської. Здається, у вісімнадцяту школу.

- А, точно, - підтвердила чергова. – Школа та, що на Подолі.

- Ти хлопче не в ту школу забіг, - засміялася завуч. – От, циркачі. Ніякої організації.

Саша щосили стиснув губи, шкіра його почервоніла, а очі якось дивно заблищали. У розпачі, не сказавши ані слова, він побіг.

Хлопець біг по вестибюлем, сподіваючись, що там, на вулиці, його чекає Даша. Вона має щось придумати, вона ж уже стільки придумала – і на таксі його привезла, і випросила у завуча, щоб його пропустили.

Саша вибіг на вулиці. Даша сиділа на сходах.

- Дашо! – крикнув Сашко. – Треба їхати у вісімнадцяту школу.

- У вісімнадцяту? Тьфу! А нащо ж ми їхали сюди? На край міста.

- Поліна сказала…

- Що сказала? Я сама особисто чула вчора, як вчителька казала, що у вісімнадцятій школі олімпіада.

- Поліна сказала, що перенесли, - зітхнув Сашко.

- І ти повірив?

Саша сумно опустив очі.

- Ти якийсь дивний, - встаючи зі сходів, промовила Даша і направилась в сторону зупинки.

- Поїхали, ми ще встигнемо, - прохаючи, промовив Саша.

- Куди встигнемо? На кінець олімпіади? – з сарказмом спитала Даша. – Сашо, уже о пів на одинадцяту. А ми чорт зна де. Нам добиратися до Подолу години півтори, а якщо на мості пробка, то повних дві. Це по-перше. А по-друге, у мене вже немає грошей на таксі… Лише п’ять гривень на маршрутку.

- У мене є гривня, – дістав з кишені м’яту купюру Сашко.

- Супер. Шість гривень. Мабуть, полетимо літаком.

Даша пішла до зупинки. А Саша поплентався за нею.

За хвилину вони сіли у маршрутку, але проїхавши лише пів дороги, вийшли та пішли пішки, бо на мосту була, як завжди, пробка. Саша думав про щось своє – як так вийшло, що Даша опинилась в той момент поруч із ним і підтримала його, хоч і безрезультатно. Він думав про те, що вже вдруге обрав Поліну і вдруге помилився. Знову приніс свого Янгола в жертву, і присвятив усі почуття тій «крадійці віршів». А потрібно ж було навпаки.

Янгол завжди була з ним щира, завжди допомагала, а Поліна лише крутила свої афери на його голові, а він, засліплений її красою, нічого не помічав.

І скільки разів треба обпектися на одному і тому ж, щоб, нарешті, зрозуміти, що вона не потрібна йому?

А потім раптом Даша почала якусь розмову, і Саша відволікся від своїх роздумів про Янгола. Даша щось говорила, навіть, жартувала про те, що вони просто так прокаталися в інший кінець міста – для екскурсії. Саша сміявся. І хоча розмова була не дуже серйозна, Сашкові здалося, що не така вже та Даша і тупа, як каже Мишко. Ще й характер веселий. А ще вона не кинула його в тяжку хвилину, а поїхала з ним в інший кінець міста.

Якби не Даша, то, мабуть, у Саші вже зараз би була істерика, і його забрали б в лікарню з нервовим припадком. І мама бігала б навколо з лікарями. А Саша лежав би марив Поліною. Але завдяки Дарині – вони ідуть собі по мосту, сміються, розмовляють ні про що. А ще вона, навіть, не сердиться на Сашка, що через нього, мабуть, не встигне на своє змагання з волейболу.

А може, вона і є той Янгол… Хоча ні… Янгол казала у неї довгі коси, блакитні очі, та й голос у Янгола такий ніжний м’який, а у Даші хрипкий та вульгарний. І Янгол, вона ж має бути гарна. А не така, як Даша. Ні, вона точно не Янгол.

Наступного дня Саша до школи не пішов. Просто не пішов і все. Бо не захотів нікого бачити. Ні Поліну, ні вчительку, яка задаватиме дурні питання, чого це Саша не прийшов на олімпіаду, ні однокласників, які тикатимуть у Сашу пальцями і шепотітимуться за спиною.

Саша весь день просто дивився телевізор в маминій кімнаті. І після третього уроку до нього з географії втік Мишко. Той здогадався, що в друга щось не гаразд, і вирішив, що Сашко – важливіший для нього за всі уроки, до того ж на четвертому уроці мала бути контрольна. Тому гріх не втекти.

Саша не знав, як тепер після стількох таємниць розповісти Мишкові, наскільки болючий для нього цей обман. Як тепер розповісти про поцілунок у саду, про зустрічі, про прогулянки удвох – про все, що Саша весь цей час приховував.

Але Сашко все ж наважився. Коли Мишко прийшов, хлопець посадив його і просто почав розповідати. Не все, звичайно. Лише про те, як Поліна погано з ним вчинила. Як він до без п’яти дев’ять простояв в очікуванні машини її тата на зупинці. Як потім прибігла Даша і повезла його на край міста в ту школу, де була олімпіада з української. Як потім у них не було грошей на таксі, і вони просто йшли пішки через міст, де була пробка.

Мишко мовчки слухав, не наважуючись нічого сказати. Після кожної Сашкової фрази йому хотілося вставити репліки типу: «А я тобі казав», «а я попереджав», «я тобі сто разів пояснював». Та він тримав усе при собі і просто слухав, як дорослий.

Саша нарешті договорив і подивився у вікно.

Мишко зітхнув, знову подавляючи в собі бажання нагадати другові про свої попередження.

- Знаєш, - нарешті вражено промовив Мишко. – Ти так розповідав, що я уявив, наче Поліна - то диявол, а Даша - то Янгол.

- Янгол, – повторив Сашко

- Що? Думаєш, це вона?