Слава ЗСУ!

- Скоріше боюся, що вона.

- Чому? – здивувався Мишко.

- Бо я уявляв її зовсім не такою: довге волосся, блакитні очі…

- То ти Поліну уявляв, – покачав головою хлопець.

- Мабуть. Та Янгол описувала мені себе саме так, і казала, що вона гарна.

- Навіть, якщо і так, мені здається, треба ще раз перевірити Дашу.

- Напевно, - знизав плечима Сашко.

Був ранок. Мишко та Саша сьогодні раніше прийшли до школи, але Мишко за хвилину кудись зник, і Саша його більше бачив.

Пізніше почали збиратися діти, прийшла Поліна, Лариса та інші дівчата. Сашко насуплено читав книжку, закривши вуха руками та роблячи вигляд, що йому заважає навколишній шум. Насправді, Сашко просто хотів уникнути усіх звертань до себе, а особливо, Поліниних, бо розмовляти з нею йому хотілося найменше.

«Може, вона підійде», - думав Сашко. Вибачиться, або скаже: «Чого ти не прийшов, ми з татом чекали тебе до останнього». І виявиться, що стояли вони просто на різних зупинках. Або скаже, що в останній момент номери шкіл поміняли назад, і вона просто не встигла його попередити, бо не змогла додзвонитись. Або хоч якось пояснить той факт, що з якихось незрозумілих причин, Саша не потрапив на олімпіаду, на якій мав беззаперечні шанси перемогти.

Та Поліна не підходила. Боковим зором він бачив, як вона зайшла в клас в оточенні своїх подружок. Чув, як вони голосно сміялися, а потім бачив, що вони сіли на місця. І Поліна навіть не дивилася в Сашину сторону, так, наче його не було.

Саша знав, тепер вороття немає, і може й добре, що вона не підходить і не намагається з’ясувати відносини. Принаймні, так зрозуміліше те, що вона просто вдруге використала його, погралася та викинула на смітник.

І як лише пережити ті спогади про поцілунок, про час який вони були разом? Хіба можна так обманювати, так акторськи грати, вдаючи, що любиш. Ні, так не можливо! Вона любила, вона точно любила. І коли говорила англійською з ним – любила, і коли по саду гуляла, і коли цілувала – теж любила.

Саша кліпнув очима і на сторінку шкільного підручника, який лежав перед очима, капнула сльозинка. Саша закрив очі. Нащо себе обманювати? Не любила вона його… Ніколи. Якби любила – не крала би вірші, не брехала би про тата та машину, про двадцять п’яту школу, яка знаходиться на краю міста. Якби любила – то не вчинила б так. Могла ж просто попросити: програй. І він би програв.

В клас забіг задиханий Мишко.

- Вона - Янгол, - штовхнув він під лікоть Сашу.

Саша підняв голову.

- Хто?

Мишко повернув голову до входу в клас і махнув рукою.

За хвилину в клас зайшла Даша.

- Дарина? – перепитав Саша.

- Ага, - радісно махнув головою Мишко, радий що викрив нахабну однокласницю, яка весь цей час обманювала Сашу та водила його за ніс.

Даша пройшла декілька кроків, зупинилася, поглянула на Сашка і засміялася. Саша не відводив від неї очей. Хіба ж це може бути вона?

Той Янгол з гарненьким голоском, з найкращими намірами завжди і в усьому допомогти Сашкові, з чистим і ніжним серцем. А тут, на тобі… На дві голови вища за Сашу атлетка, яка до того ж ще й сильніша за усіх хлопців у класі.

Даша пройшла і сіла за останню парту.

До класу зайшла вчителька.

- А-а-а, Гомельчук! Ти прийшов! – промовила Анна Степанівна. – Тебе хотіла бачити директор.

Саша злякано піднявся з місця.

- Мене?

- Ну не мене ж, - нахабно промовила вчителька. – Це ж не я прогулюю олімпіади і уроки в школі. Пішли!

Вчителька взяла на всякий випадок журнал і направилася до дверей. Саша мовчки пішов за нею.

Ідучи вестибюлем, Саша думав, що розповісти директору: про машину, про Поліниного тата, про Дашу, яка відвезла його на таксі, а сьогодні виявилося, що вона ще й янгол. Думки плуталися в його голові. Що сказати? Адже вся ця історія, в кращому випадку, просто не правдоподібна, а в гіршому – директор, взагалі, може вирішити, що Саша – божевільний. Мабуть, краще просто мовчати, чи збрехати, що був хворий.

Саша зайшов в кабінет директора.

- Сідай, Гомельчук. – промовила директор, відірвавшись від своєї роботи. – Розповідай. Як це таке сталося?

- Я був хворий, - тихо пробурмотів Саша собі під ніс.

- Що? Голосніше.

- Був хворий, – повторив Саша.

- Каже, був хворий, - повторила Ганна Степанівна директрисі.

Директор недовірливо поглянула на Сашу.

- Може й був, - заступилась вчителька, знаючи, який Сашко здібний учень.

- Знаю я, який він був хворий, - промовила директор. – Мені Поліна уже розказала.

Ганна Степанівна здивовано поглянула на директора.