Слава ЗСУ!

- Поліна до нього заходила – а він ще спав, - продовжила Оксана Павлівна. – Сказав, пізніше приїде. Вона його чекала-чекала, а він так і не приїхав. А чи знаєш ти, Сашо, скільки вчителька англійської витратила на тебе сил, щоб ти зміг достойно представити школу на олімпіаді? А ти взяв і просто проспав.

- Сашо, це правда?

Саша нічого не відповів.

- А на наступний день знову не прийшов і без поважних причин прогуляв уроки, - продовжила Оксана Павлівна.

- Я Сашу знаю, - промовила Ганна Степанівна. – Він без поважних причин би ніколи не прогуляв. То вам не Мишко з Миколою на пару. Це хороший хлопчик. Я думаю, він пояснить, чого його не було. І причина буде поважно. Правда ж, Сашо? - торкнулася Сашиного плеча вчителька.

- Я був хворий, - тихо прошепотів хлопчик, ледь не плачучи.

Обличчя Саші стало темно червоним, а на очах виступили сльози.

Директор побачила реакцію Саші і злякано звернулась до викладача.

- Так. Мабуть, він, дійсно, прихворів. Але, Олександре, обіцяй, що такого більше не повториться, і ти ніколи більше не прогулюватимеш уроки. Завжди попереджатимеш вчительку, що захворів. Чи хоча б приноситимеш записку від матері.

Сльози остаточно полилися з Сашиних очей. Йому було так образливо, що Поліна – дівчинка, яку він так любив, мало того, що так жорстоко повелася з ним, не давши йому можливості взяти участь в олімпіаді, ще й наговорила на нього бозна що директору та вчителям. А вони всі навколо повірили, знаючи, який він розумний, який талановитий – все одно, взяли та повірили їй.

Саша зірвався з місця і побіг. Пробігаючи вестибюлем, хлопець витирав рукавом очі, з яких лилися сльози. За хвилину він зупинився перед дверима класу. Глибоко вдихнувши, хлопець відкрив двері і ступив крок у клас. Але тільки-но він це зробив, як почув сміх навколо. Саша зупинився і поглянув на усіх однокласників. Видно було – діти сміялися саме з нього. Хлопець перелякано оглянув себе, свої черевики, штани. Нічого смішного не було. Саша поглянув на Мишка, потім перевів погляд на Дашу, яка сиділа зверху на парті.

Нічого не розуміючи Саша пройшов і сів за свою парту.

- Що сталося? – розгублено запитав він Мишка.

- Даша розповіла дівчатам, що ти підозрюєш її в тому. Що вона – твій Янгол, - сумно промовив Мишко.

- І це так смішно? – не зрозумів Саша.

Мишко знизав плечима.

Саша обернувся і поглянув на клас. Всі дивилася на нього і продовжували сміятися. Не сміялася лише Поліна, але вже й не треба було: вона ж і так уже достатньо зробила.

Саша нервово обернувся до Мишка.

- Нащо ти, взагалі, їй сказав про того Янгола?

- Я думав вона - нормальна. Ти ж розповідав, що вона хороша, і що ви подружилися. До того ж, якщо Янголом була вона – то і так мала б усе знати.

В клас зайшла Ганна Степанівна. Саша сидів червоний, мов помідора. Його щоки та вуха горіли вогнем.

- Гомельчук, твоя поведінка не гідна учня 6-го класу, - спробувала присоромити Сашу вчителька. – Коли директор розмовляє з тобою, ти маєш виявляти повагу. До того ж, якщо ти бачиш, що я намагалась захистити тебе.

Обличчя Саші раптом змінилося, і з незрозумілих причин він почав кричати. Кричати так голосно, що вчителька зомліла. Клас спочатку зірвався хохотом, думаючи, що Саша просто так вирішив їх повеселити. Та хлопець не переставав кричати і в якийсь момент усім стало страшно. Раптом Саша встав і з усієї сили вдарив Мишка по голові рукою.

- За що мене? – розлючено відскочив Мишко. – Я ж хотів, як краще.

Та Саша його не слухав. Він почав хапати з парти усе, що потрапляло під руки, і жбурляв подалі на підлогу.

А далі почалася істерика. Така, яку бачила матір кожних два місяці, коли у Саші були якісь проблеми. Саша метався по класу, штовхав усіх, хто намагався наблизитися до нього і продовжував несамовито кричати.

Пізніше приїхала швидка і повезла хлопчика в дитячу психіатричну лікарню, де Саша давно був бажаним гостем.

Хлопець пролежав там декілька днів. Щодня йому робили уколи і з кожним уколом йому ставало легше.

День і ніч біля нього чатувала мати, яка розповідала йому про те, як все буде добре, як у школі вже всі забули про Сашині вчинки, і не можуть дочекатися, коли він повернеться до школи. А особливо, зачекався Мишко. Він вже декілька разів приходив до лікарні, але весь час випадало так, що Саша під дією своїх уколів спав.

Але Мишко завжди лишав йому записки та фрукти, щоб Саша швидше поправлявся.

Весь цей час Сашко мовчав, і дуже рідко говорив мамі лише якісь уривки слів, щоб їй було зрозуміло, що саме йому потрібно.

Коли він спав, то мати просто плакала, гладячи його по голові, і молила Господа, щоб ці нервові припадки нарешті припинилися.

Коли мати плакала – лікар завжди заспокоювала її, і казала, що Саша повністю нормальний. У нього немає ніяких психічних розладів, просто як на дванадцятирічного хлопчика, він надто багато пережив. Говорила, що засмучуватися не варто, що це лише допоможе її синові у майбутньому, лише зробить його сильнішим. А ще радила, щоб Віра ні в якому разі не віддавала його до школи з розумово відсталими дітьми, хто б їй що не казав. Бо саме там Саша і може перетворитися на ненормального. Лікар втішала, що мине декілька років, і мати ще пишатиметься сином, бо він розумний, талановитий, і зовсім не хворий. А ті нервові розлади, що часом виникають – то тимчасово.