Слава ЗСУ!

Лікар не помилялася, психіка хлопчика була в порядку, а його істерики – дійсно, лише реакції на несправедливе суспільство, в якому Саша жив. Не помилялася лікар і в тому, що з віком ці психічні розлади просто зникають – бо доросла людина починає боротися з цією несправедливістю вже не істериками, а зовсім іншими шляхами: прийняттям розумних рішень, переосмисленням ситуації, зваженими думками.

Не помилялась лікар і у Сашкових здібностях. Саша був, дійсно, розумний і талановитий. Але вона припустилася лише однієї помилки, бо Сашу будь-що треба було забирати з того класу, в якому йому було так психічно важно знаходитися: щодня відчувати нерівність з усіма. Він нижчий, гірший, бідніший. Саме з цим класом і була пов’язана більшість проблем хлопчика. І більше за все на світі Саша благав у Бога, щоб мати перевела його в іншу школу, хоча б у інтернатівську, чи для душевнохворих, але тільки щоб в іншу, подалі від цієї.

Мати сиділа на стільці біля вікна і дивилася на дорогу, Саша лежав на ліжку з відкритими очима і думав.

В двері хтось постукав.

Мати обернулася.

- Саша не спить? – спитала шепотом Наталя Петрівна.

Мати поглянула на Сашу.

- Я не сплю, - відповів Саша.

- До тебе дівчина, - промовила лікар, і підморгнула матері.

Мати посміхнулась і підійшла до Саші.

- Я піду до столової, куплю булочку, тобі взяти? – запитала мати.

- Ні. Мамо, а хто прийшов?

- Мабуть, Поліна, - знизала плечима мати. – Я ж не знаю, хто там в тебе ще в класі є.

При словах: «Мабуть, Поліна» очі Сашка засяяли. Він знав, яка вона погана, хитра, але все одно, було так приємно, що вона все ж прийшла його провідати. Саша глибоко вдихнув, натягаючи на себе ковдру.

Мати поправила Сашкові волосся на голові і пішла до дверей.

За хвилину двері відчинилися і в Сашкові кімнату зайшла… Зовсім не Поліна, а Дарина Янець.

Дівчина мовчки пройшлася по кімнаті і сіла біля ліжка.

- Привіт, - тихо промовила вона.

- Привіт, - сухо та розчаровано відповів Саша.

- Я прийшла… Принесла тобі …. Ось фрукти.

- Дякую, - відповів Саша.

- А ще хотіла вибачитись

- Мишко попросив? – грубо перебив Саша.

- Ні! – різко відповіла Даша. – Я сама…

Дарина поклала фрукти на полку.

- Я сама не знаю, що на мене найшло. Я не знала, що для тебе це так важливо – це й Янгол. Розмови з ним… Коли Мишко підбіг і сказав, що викрив мене, і що все знає, що це я – той Янгол, який тобі дзвонить – я думала буде смішно, якщо я погоджусь і скажу, що це, дійсно, я. Але це не я…

- Не ти? – злякано перепитав Саша.

- Не я, - помахала головою Дарина. – І мені дуже соромно. По-перше, через те, що ти потрапив у лікарню, мабуть, через мій невдалий жарт. А ще знаєш, може, той Янгол, дійсно, у тебе є. А ти через мене тепер не віриш у нього.

- Моя мама казала мені, що є, - тихо промовив Саша.

- А ти його бачив? – запитала дівчина.

- Ні, але точно чув. Вона зі мною говорила.

- І що казала?

- Що візьме мене за руки, і ми полетимо до небес і будемо літати між зірок, купатися у хвилях неба, дивитися на землі з висоти пташиного польоту...

- Мені ніхто ніколи не дзвонив, - заздрісно промовила Даша. – Може, тому що у мене телефон часто не працює, а може, тому що я просто погана людина і ніякий Янгол на небі не захотів вибирати мене і дзвонити.

- Не думаю, що ти така вже погана, - знизав плечима Саша.

- Погана, – зітхнула Даша. – Я тільки-но вибачалася вперше в житті. Уяви.

- Якщо так – погані справи, - зітхнув Сашко. - Я ніколи не думав, що я хороший. Але чомусь Янгол мені подзвонив… А що там у школі?

- Нічого цікавого, всі про тебе питають. Я чула, як Мишка питали, чи можна до тебе прийти?

- Хто саме? – з надією, що Даша назве ім’я «Поліна», запитав Сашко.

- Микола питав, Степан. Із дівчат - Адзельстка, Білоус…

- І все?

- І я, - знизала плечима Даша.

- Ясно, - розчаровано промовив Саша.

- Ну я вже піду. Ти їж фрукти і швидше поправляйся.

- Добре. Передавай усім привіт.

- Бувай.