Слава ЗСУ!

Сашко гордо підняв підборіддя, не ховаючи задоволеного виразу обличчя за почуті лестощі.

- Задавай питання, - прошепотів голос.

- Як звати нашу клашку?

- Марина Анатоліївна, - випалила Янгол.

- Визнаю, дурне питання, - посміхнувся Саша. – Ти могла знати це і раніше.

- Задай інше, - засміялася дівчина.

- М-м-м, а як звати директора?

- Оксана Павлівна! – впевнено відповіла Янгол.

- Добре… Зараз… О, знаю! Як прізвище фізкультурника?

- Бенедечук Максим Петрович.

Сашко раптом затих. Він знав, що Мишко ніколи не запам’ятовує прізвища. Мабуть, і свого не пам’ятає. А якщо раптом і вдавалося якесь запам’ятати, то, все одно, завжди плутав його з іншими. І як він тільки зміг так швидко підказати сестрі прізвище викладача. Хоча, може, саме його він записав у щоденнику. Проте в будь-якому випадку на Мишка це не схоже.

- Добре, - намагаючись взяти себе в руки, промовив Саша.

- Вже краще?

- Звичайно, - посміхнувся хлопець. – А от таке питання! Якщо ти - мій Янгол, ти ж маєш знати, що у мене на душі, мої почуття і страхи. Знаєш?

- Знаю, - махнула головою Янгол.

- От і чудово! Тоді скажи, хто з дівчат мого класу мені дуже подобається?

- Поліна, - не вагаючись, відповіла Янгол.

Сашко зніяковіло замовчав. Навіть, Мишко, який добре знав Сашу, принаймні, рази так три помилився б, перш ніж із 23 дівчат вибрати одну.

- А Мишкові хто?

- Не знаю, я ж не його Янгол.

- А як думаєш?

- Лариса, може…

Саша зітхнув і поглянув на небо.

- Я теж так думаю, хоча Мишко і не говорить мені, - продовжив хлопець. – А як думаєш, я подобаюсь Поліні?

- Ти? Поліні? – розсміялась дівчина. – Оце ти загнув.

Нижня губа Сашка різко виперла уперед, а щоки надулись, як дві великі пухкі булки.

- Чого мовчиш? Образився? – припинила сміятися Янгол.

- Бувай. Мені час вечеряти.

Був ранок. На вулиці з ночі не вщухав дощ.

Сашко, ображений на Мишка за його нічні дзвінки, вирішив більше не заходити по нього вранці. І вже, навіть, знайшов в цьому позитивний момент – вперше за весь цей час він не запізниться до школи.

Хлопець вийшов з під’їзду, і, побачивши відчайдушну зливу, швидко одягнув капюшон.

Не дивлячись на ранній час, біля під’їзду Сашу вже чекав Мишко.

- Привіт, - ледь чутно промовив він Сашкові.

Саша махнув головою і направився до школи. Мишко мовчки поплентався за ним. Всю дорогу від дому до школи хлопці пройшли мовчки. Саша йшов трохи попереду, раз у раз чуючи, як зітхав йому в спину Мишко.

- Я тобі не дзвонив, - вже майже біля школи пробурмотів Мишко під ніс. – Чесно-чесно. Обіцяю.

- А сестра твоя?

- Теж ні…

- Вона вже поїхала?

- Ага, ще вчора вранці. Її батько тут проїздом був. А вчора вранці в них був поїзд.

- Вчора вранці? – здивувався Саша. – А ввечері її вже не було?

- Ні! А що ввечері теж хтось дзвонив?

Саша махнув головою.

- Хто? Дівчина?

- Ага. Сказала, що вона – мій Янгол.

- Янгол? Супер! – викрикнув Мишко, радий, що всі підозри в його сторону автоматично розсіялися. - І що казала?

- Та так… Нічого конкретного. Казала, що якщо я стрибну з вікна – вона мене зловить.

- Маячня, - впевнено промовив Мишко.

- Мабуть, - знизав плечима Саша. – Це точно не ти?

- Чесно-чесно, обіцяю, - піднявши брови, щиро відповів Михайло. – Ти ж мій друг.

Сашко на хвилинку задумався. Він перекинув стару шкіряну сумку на інше плече і підійшов ближче до Мишка.

- А от якщо я тобі друг, то скажи, хто з дівчат тобі подобається?

- З нашого класу чи взагалі? – задумався Михайло.

- З класу.

- М-м-м… Лариса.