Слава ЗСУ!

- Маяренко? – перепитав Саша. – Мені те саме вчора і Янгол сказав.

Мишко нічого не відповів і лише мовчки перебирав ногами по глибокій калюжі.

- А тобі хто? – раптом промовив він.

- А як ти думаєш? – хитро перепитав Сашко.

- М-м-м… Теж Лариса? – раптом насупив брови Михайло.

- Та ні, ти що, - розсміявся Сашко.

- А хто тоді? Я більше навіть і не знаю, хто може подобатись.

- У нас в класі 23 дівчини. Думаю, є з кого вибрати. Подумай, - посміхнувся хлопець.

- М-м-м, - подивився в калюжу Мишко. – Воровченко чи Дмитричук.

Сашко, сміючись, покачав головою.

- Ні? – здивувався Мишко. – Тоді точно більше не знаю. Кажи, хто.

- Поліна.

- Стрийчик? – скривився Михайло. – Фу-у-у, терпіти її не можу.

- Вона найгарніша, - замріяно сказав Сашко.

- Головне не краса, - поважно відповів Михайло. – Не можна оцінювати по зовнішності, а особливо, таких людей, як Поліна. Я сидів з нею цілий рік за однією партою, і повір мені, я знаю, що це за людина – найгірша з тих, кого я знаю. Така дівчина тобі не потрібна.

- Думаєш, у мене немає шансів щодо неї?

Мишко посміхнувся.

- Ні, це у неї немає шансів щодо тебе. Ти набагато кращий, ніж вона. Шкода, що ти цього не розумієш.

Мишко і Саша зайшли у клас.

- Ого! – пролунало з класу.

- Мишко, ти сьогодні вчасно. Не вірю очам! – крикнув Микола.

Мишко мовчки посміхнувся і сів за свою парту. Сашко зняв мокру куртку і сів поруч, повернувшись на 60 градусів, щоб боковим зором було видно Поліну. Вона, як завжди, зосереджено малювала якісь візерунки в своєму дівчачому блокнотику кольоровими ручками.

- Дивіться, що в мене є, хлопці, - голосно крикнув Микола. – Вона скляна зі справжніми кристалами Сваровські.

- Ух ти!

- Покажи, покажи.

Микола гордо показував усім свою нову ручку із кристалами, яка коштувала в разів так сто дорожче, ніж Сашкове взуття. Саша відвернув голову. Куди йому оцінювати таку ручку, ще й з кристалами з незвичною назвою.

А от Мишко, на відміну від Саші, встав, поважно підійшов до Миколи і взяв у нього його нову іграшку. Як справжній спеціаліст, Мишко підніс ручку на світло і почав розглядати коштовні камені.

- Справжні, - по-дорослому промовив він, не відриваючи очей.

- Ага, - гордо погодився Микола.

- Гарна, - кладучи ручку Миколі на парту, посміхнувся Мишко. – Тільки якась уже надто дівчача.

- Ага, так і є, - махнув головою Микола. – Мені вона не потрібна. Подарую комусь із дівчат. Дівчата, кому потрібна ручка Сваровські?

Дівчата з блиском в очах поглянули на подарунок, та жодна не наважилась промовити ані слова. Нехай Поліна вирішить, кому та ручка дістанеться, вона ж серед них найголовніша, і всі вони у неї під каблуком.

Та Поліна мовчки, не реагуючи, продовжувала малювати.

Микола, зрозумівши, що та, для кого розігрувалася вся ця вистава, лишилася байдужою, підійшов до парти дівчини ближче.

- Поліно, а хотіла б собі таку? До своєї колекції кольорових причандалів.

Поліна скептично підняла очі і байдуже глянула на подарунок.

- Миколо, у мене вдома таких ручок - греблю гати. Я весь клас можу такими забезпечити. По десять кожному.

- Ні, це нова, - заперечив Микола.

- Нова? – засміялась дівчина. – У моєї мами така три роки назад була, коли вона ще в нічному шоу не працювала.

В клас зайшла вчителька, і Микола швидко сів на своє місце, сховавши ручку у кишеню. Сашко побачив, яким червоним було його обличчя. З одного боку Саша радів, що Поліна відшила того нахабного кавалера з його дурними подарунками. А з другого боку – так шкода його було. Він же лише хотів подарувати їй ручку, а вона виставила його посміховиськом на весь клас. Хіба так можна?

От коли Сашкові дарують подарунки – він ніколи не відмовляється. Завжди ввічливо дякує, та каже, що йому подобається, навіть якщо насправді, хотів зовсім інше. От на минуле день народження Саша так хотів приставку, таку, як у Мишка. А подарували балонову куртку. Сказали, приставку наступного року подарують. Що тут зробиш? Не завжди те, що дарують, співпадає з бажаннями.

От якби ж подарувати Поліні щось таке… Що вона дійсно хоче, що оцінить. І чого в неї нема. Може, хоча б тоді вона звернула б увагу, чи хоча б поглянула в ту сторону, де сидить дуже бідний, але дуже хороший хлопчик.

Після уроків Сашко прийшов додому. Швидко поїв. За декілька годин переробив усі уроки, може, тому що задали мало, а може, тому, що думки були зовсім про інше і заглиблюватись у книжки зовсім не хотілося.

Пізніше, з роботи вернулася мама. Вони про щось говорили. Сашко питав, о котрій сьогодні з’являться зорі, а мама казала, що сьогодні їх може і не бути, бо на небі хмарно, і весь день лив дощ. Але десь о дев’ятій зорі повинні будуть проглядати крізь хмари.