Слава ЗСУ!

- Він вважає, що він потрібен на роботі… – Проговорила відчайдушно мати.

- Він – доросла людина… - Прокоментувала Руслана.

- Гаразд, доню, я допомагатиму батьку збиратися на роботу.

- Так. Бувай.

Руслана завершила телефонну розмову.

- Я в квартиру. – Сказала вона, звертаючись до Степана. – Я хочу перевдягтися. Я змерзла.

- Але повітряна тривога не закінчилася… - Зауважив Степан.

- Я швидко…

Тільки Руслана відкрила вхідні двері від своєї квартири, як в цей момент бахнуло і через мить почувся звук розбитого скла. Виходить, на сходовому майданчику вибило вікна.

Сусідка з протилежної квартири, що також була в тамбурі, охнула.

- Хочеш до квартири? – Спитав Степан, вдивляючись у міміку обличчя Руслани. – Давай я тебе зігрію.

І Степан обійняв Руслану.

- Треба тут поставити стільці та покласти на них ковдри. – Зауважила Руслана.

- Коли після бомбардування в темряві вас будуть звідси витягати рятувальники, розкидані від вибухової хвилі стільці можуть заважати. Хоча, так, треба поставити стільці та покласти ковдри. І обов’язково зачиняти ті двері до нашого спільного коридору, щоб це все не вкрали.

- Нас? А де будеш ти? – Здивувалася Руслана.

- На війні. Буду вас захищати. – Спокійно відповів Степан.

- Я теж хочу захищати. – Сказала дівчина.

- Я – військово зобов’язаний, а ти – ні. – Підкреслив хлопець.

- Я піду з тобою в Територіальний центр комплектування та попрошусь, як доброволець. – Промовила Руслана та зазирнула коханому в очі.

- Як хочеш. Але я би хотів, щоб ти мене чекала вдома або в якомусь більш безпечному місці. Та не ризикувала собою.

Через годину звуки повітряної тривоги зникли – і молоді люди почали збиратися.

Руслана приготувала сніданок.

Степан збирав необхідні речі.

Поснідавши, Степан помив посуд.

Руслана схопила щось зі своїх речей та подивилась на Степана, який вже стояв поруч та чекав.

- Мені вже час. Не можна затримуватися.

- Добре. Я майже готова.

Через двадцять хвилин Руслан та Степан вже стояли біля дверей коридору між двома квартирами, які хлопець вже зачиняв.

- Підемо пішки. – Скомандував він. – Ліфтом небезпечно.

- Добре.

Коли вони вийшли на вулицю, Степан попрямував до автостоянки, а не в сторону зупинки.

- А хто буде охороняти твою машину? Ти ж не візьмеш її з собою? – Здивувалась Руслана.

- Ти. Ти її поведеш назад та залишиш на стоянці. А коли знадобиться їхати з місця, ти поїдеш на ній. – Пояснив Степан.

Руслана нічого не сказала на це.

Вони дійшли до стоянки, на якій, не дивлячись на таку ранню годину, вже було мало машин, хоча раніше тільки деякі так рано виїжджали на роботу.

- Ви повернетеся? – Спитав їх сторож. – Машину будете сьогодні ставити?