Слава ЗСУ!

-- А що робити з оцим? -- показав Петько на заповiт.

-- Треба поспiшати, -- заметушився Креня. -- Iзольда може помiтити, що папiрець зник: я його витяг крiзь задню стiнку шухляди, яка вiдвалилась, -- i переховає грошi в iнше мiсце.

-- Я її затримаю, -- запропонував Петько, -- а ви бiжiть до Крутивуса.

-- Домовились! -- кинув Олег. -- I ти, Креню, з нами.

-- Нiзащо! -- жахнувся птах. -- Тiльки не я! -- Вiн усе ще побоювався мiлiцiї.

-- Тодi я з Кренею гайну до озера, -- запропонувала Лiзка. -Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде вiн весь у пилюцi. А Олег нехай бiжить до Крутивуса.

Всi погодилися з малою, i вже за мить кожен мчав у своїх справах.

10. СТАРТ МIНIМАКСА

Над озером стояла вечiрня тиша. На Лiзку, Креню та Мiнiмакса вiйнули духмянi пахощi лугових трав. Вода в озерi ледь срiблилася, i раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували вiдблиски перших зiрок, що вже засвiчувались на небi.

Лiза пiдбiгла до Максимового куреня.

-- Оце так гостi! -- вийшов з куреня аспiрант-сторож разом iз щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. -- Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзi розказали Максимовi про все, що сталося в селi.

-- Дiла-а! -- тiльки й мовив Максим, вислухавши їх. -- Що ж, я з радiстю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, вiн зостанеться пiд опiкою Крутивуса, i нехай тодi смiливо заводить собi сiм'ю та виховує дiтей. Тепер його вже нiхто й нiколи не покривдить.

Креня не знав, як i дякувати!

Потiм Мiнiмакс довго плескався в озерi, форкав носом i ляскав крильми та хвостом по теплiй i лагiднiй, мов парне молоко, водi, а Лiзка бiгала берегом i, як мама, гукала:

-- Максику! Далеко не запливай -- небезпечно! Максику! Вилазь iз води -- застудишся!

А коли дракончик нарештi вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Лiза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку -- нехай зiгрiється пiсля купання!

Але Мiнiмакс скоро почав помiтно нервувати, видряпався iз затишної кишеньки i забiгав туди-сюди у травi, що вже бралася вечоровою росою.

-- Чого ти метушишся? -- спитала Лiзка. -- Посидiв би в затишку.

-- А ти поглянь на небо! -- вiдказав Мiнiмакс.

Всi пiдвели голови й побачили, що на потемнiлому серпневому небi дедалi яскравiше та яскравiше проступає Чумацький Шлях.

-- Значить, тобi вже треба летiти? -- похнюпилась мала.

-- Ще нi, але вже, мабуть, скоро, -- зiтхнув дракончик. -- Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмiнно повернусь до вас!..

-- Лi-i-зо!.. -- луною прокотилося раптом над принишклим озером, i дiвчинка впiзнала голос тата. -- Де-е ти-ии?!

-- Ой, тато приїхав! -- схопилася Лiзка, i їй на очi навернулися сльози. -- А ти ж як? -- присiла вона коло дракончика. -- Як же ми тебе проводимо?

-- Пусте, -- вiдказав той. -- Попрощаємося зараз -- i все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити i з мiста. У вас дома балкон є?

-- Навiть два!

-- Тодi, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бiк Круглика, й дивiться пильно в небо. I коли там промайне найяскравiша зiрка -неодмiнно помахайте їй: то буду я!

-- Але ж у серпнi падай так багато зiрок! Як ми серед них упiзнаємо тебе?

-- Упiзнаєте! -- загадково всмiхнувся Мiнiмакс.

-- Лi-i-зо! -- знову долинув голос Валяйка-старшого. -- Скiльки можна чекати?!

-- Вже йду-у! -- вiдгукнулась нарештi мала, взяла на руки Мiнiмакса i мiцно притулила до гарячої вологої щоки. А вiн притих -навiть не ворушився i не дихав...

Так, у цiлковитому мовчаннi, збiгла хвилина.

Зрештою Лiза випустила дракончика в зарошену траву i мовчки стрiмголов помчала через луг туди, звiдки долинав голос тата...

Всi, хто зостався на озерi, теж деякий час мовчали.

Сумний Мiнiмакс сидiв у травi, закривши свої райдужнi очi волохатими вiями, i нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зiрок.

Максим, у якого на плечi сидiв набурмосений Креня, дивився на чорну гладiнь озера, по якiй зрiдка пробiгали хвильки, наче озеру снилося щось цiкаве, i воно всмiхалося у снi.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна i застиг, наче закам'янiв. Тiльки хвiст, що безшумно сiпався iз боку в бiк короткими ривками, свiдчив, що кiт нервує.

З мовчанки їх вивiв Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густiй травi.

-- Все!.. -- випалив вiн, пiдбiгаючи до куреня, i важко впав на землю.

-- Що -- все? -- не зрозумiв Максим.