Слава ЗСУ!

***

Виходжу на Сумську, рушу строго уперед, карбуючи крок. Вибиваю своєю ходою усе найпотаємніше, що міг приховати асфальт. Асфальт, він, повірте, знає багато. Треба просто вміти питати. Але. Що це коїться? Допит асфальту перервано.

Загалом-то моя сьогоднішня мета – відшукати дім із привидами. Взагалі значно цікавіше було б побродити по замку, у якому водяться благородні примари високопробних вельмож, що вдавили ся рибою, але подібних замків у нас точно нема. А ось дім із привидами повинен бути у будь-якому поважаючому себе місті.

Я плентаюся вулицями кілька годин, і, нарешті, дещо знаходжу. Це якась полишена будівля, що викликає асоціації із старовинною школою. Вигляд у неї достатньо зловісний, зовсім не жалюгідний, як у інших покинутих будинків. Із темних отворів вікон віє інфернальним холодком. Я обережно перелізаю через паркан, вхід у дім завалено. Нехтуючи чистотою свого одягу, влізаю у вікно, озираюся навколо. Звичайний покинутий дім, тільки доволі чистий. Схоже, робити тут нічого.

Раптово картина змінюється. Зала, у якій я знаходжуся, наповнюється світлом. Я бачу барвисте оздоблення навколо, гірлянди під стелею, пурхаючих пташок невідомої породи, витинаючих гопки сатирів та людей із довгим світлим волоссям, що гойдаються на гойданках під стелею. Лунає музика. Видіння триває секунди зо три. Потім все зникає. Знову – покинутий дім, вид зсередини, і я збитий с пантелику. Хтось торкається мого плеча.

Обертаюся та бачу чоловіка із блідим добрим обличчям у балахоні до п’ят. У лівій руці він тримає свічку. Впевнившись, що я його помітив, він жестом фокусника витягає із рукава крейду, підходить до стіни та малює на ній двері. Потім він подає знак підійти. Я так і роблю, чоловік у балахоні вказує пальцем на намальовану дверну ручку. Торкаюся неї – двері перетворюються на справжні, дерев’яні, схожі на ті, що демонструють у стрічках про середньовічні замки. Блідолиций мужик відсуває мене і відчиняє двері, входить, жестом запрошуючи прямувати за ним. Я бачу сходи, що ведуть униз, вони доволі широкі. Трохи спускаюся, бачу, що шлях освітлюється смолоскипами на стінах. Але свічку мій супутник не гасить. Спускаємося ми довго. Мені починає здаватися, що ця людина веде мене кудись до чарівного підземного королівства, невідомого нам, мешканцям поверхні. Але ось перед нами виникають нові двері. Блідолиций відчиняє їх та відходить убік, пропускаючи мене вперед. Заходжу. Цього я побачити після усього, що відбулося, аж ніяк не очікував. Схоже на якийсь склад товарів. Обертаюся та бачу, що двері зникли. Шлях є тільки уперед. Виходжу, довго блукаю коридорами, нарешті опиняюся за прилавком крамниці.

– Ви хто? – питає продавщиця.

Залишивши її питання без відповіді, перестрибую через прилавок та шляхетно крокую до виходу. Опинившись на вулиці, розумію, що місцевість мені знайома. Це інший кінець міста. Як це розуміти, коли ми йшли униз? Над головою, жалібно каркаючи, пролітає птиця Рух. Це дуже нещасна птиця.

Справа у тому, що, знісши яйце, вона вимушена носити його у своїх кігтях. Вона не може приземлитися, адже у цьому випадку яйце розіб’ється об землю. Зазвичай птиці Рух зносять по два яйця за раз, у них – пташенята, хлопчик та дівчинка. І доводиться жертвувати кимось із них, оскільки обоє у кігтях не поміщаються. Птиця Рух – страшна феміністка, вона жертвує завжди хлопчиком. Тому рідко коли можна побачити птицю Рух чоловічої статі. Незрозуміло, звідки самці взагалі беруться. Можливо, фемінізм усе ж таки не повністю поглинув цих птахів, і є виключення. За іншою версією деякі птиці виношують два яйця, друге – у крилах. А літають вони, обертаючи головою подібно до пропелера. Не знаю, яке із цих чи інших припущень є вірним.