Слава ЗСУ!

Мізки краще за все лікувати алкоголем, а тому я вирішую вирушити до одного пречудового шинка у будівлі Держпрому. Назву із міркувань конспірації не оголошую. Цей заклад служить точкою збору місцевих фашистів, а з цими людьми важко занудьгувати.

Пам’ятаю, якось о третій годині ночі зустріли одного з них та сунули на цвинтар. Усі були вщент вбиті різними препаратами, що б’ють по свідомості, але, тим не менш, ідея стосовно цвинтаря знайшла відгук у наших виснажених душах. Фашист на шляху веселив народ, періодично кудись втікаючи. Одного разу він постукав у скло зачиненого меблевого магазину та довго випитував у охоронця, чи є в них якийсь «Етуаль».

Нам чомусь здавалося, що похід на кладовище о третій ночі – найкраща із можливих вигадок людської свідомості, і що наші майбутні враження будуть чимось визначним у наших нудних життях. Але цвинтар, всупереч очікуванням, зовсім не вразив. Цвинтар як цвинтар, могилки навкруги, тухлятиною тхне, проходи усі відчинені, певно, мерці повилазили та вештаються деінде. Спати хочеться – страшне. Добре, годі відволікатися.

Отже, я заходжу до вищеописаного місця… І що ж я там бачу? Жодного фашиста. Усього один відвідувач, поет, гордість міста. Сидить та напивається наодинці. Купую алкоголь та сідаю поруч. Вітаємося. Поет дістає з-під гори недопалків у попільничці зім’ятий папірець, розгортає та читає вірші.

– Краще б вони там і лишались, – кажу, – слабко.

– А не слабко це як? – без особливої образи питається віршотворець.

– Це по типу як у Твардовського. Пам’ятаєш: «Вы лишь не убивайте дядю Фрица! Он добрый, он конфеткой угостил…»

– А, так. Це про того малого телепня, що видав розташування німецької батареї? Котрий ще запізно схаменувся.

– Саме так.

– Так то ж Твардовський, – погоджується поет, – окрім того, не дарма ж це у попільничці лежало.

– Ну, ти не ображайся. Зара одну річ розповім… Знаєш, чому у нас непопулярні історії про привидів?

– Я й сам дивуюся, – зацікавився мій співрозмовник.

– Це, – кажу, – цілком очевидно. Просто коли людина лежить на ліжку, напившись як свиня, їй похуй, привид там, чи ще щось.

Допиваю, прощаюся та йду. Не можна гаяти час.

***

У мене виникає думкаще поспілкуватися із святими людьми. Для цього я обираю покинутий будинок у центрі міста. Там, певно, дуже зручно молитися, та божих людей, відповідно, легко зустріти. Незважаючи на те, що у будинку завжди розкидане сміття, стіни заляпані кров’ю та жахливо смердить лайном, атмосфера там вельми божественна. Не у плані запахів, я маю на увазі.

Ми любимо пити у цьому будинку портвейн. Там доволі тихо. Щоправда, іноді трапляються візити міліції, точніше, Відділу по боротьбі із незаконним обігом наркотиків. Вони приймають нас за наркоманів та довго обшукують. Точніше, вдають, що приймають. Насправді їм або подобається нас обшукувати, або вони просто заздрять нам, тому що ми маємо змогу пити портвейн у покинутому будинку у той час як вони вештаються задушливим містом у мерзенну погоду та ловлять галімих наркетів, і вони бажають насолити нам подібним чином.

Всупереч очікуванням, у будівлі я нікого не знаходжу. Там нема не те що божих людей, а навіть і звичайнісіньких безхатьків. Йду собі.