Слава ЗСУ!

Йду вулицями. Неспішно, періодично кидаю погляди направо та наліво. Сьогодні я остаточно впевнився, що життя сповнене чудес, і це прекрасно. Погляд мій зупиняється на вивісці «Червона Фея», дещо нижче написано «Їдальня». Внутрішнє чуття підказує мені, що треба зайти.

Обстановка у їдальні канонічно радянська. Я не бачив подібних вже кілька років, пахне пиріжками. Але столи усі заставлені, не зважаючи на відсутність відвідувачів, блюдами із їжею, причому це виключно екзотичні страви. До мене підходить божественно красива представниця обслуговуючого персоналу, одягнена у стилі 30-х років.

– Ми на вас чекали, сідаєте, будь ласка, пригощайтесь. Усе свіже.

– Дякую, із задоволенням, – відповідаю я. Я дійсно сильно зголоднів.

Глава 3

«Show me the way to the next whiskey bar. Oh, don't ask why. Oh, don't ask why. For if we don't find the next whiskey bar, I tell you we must die»... Навіть не пам’ятаю, хто написав цей саундтрек до мого життя, відомий у обробці гурту «Doors», він лунає на задньому плані, спрямовуючи мене туди, куди треба.

Я встиг переміститися із гостинної їдальні до розташованого неподалік шинка. Звучить «House of the Rising Sun» у виконанні Боба Ділана, я п’ю горілку та пиво, їм хліб із котлетою; я на самоті, я розмірковую.

Двері закладу відчиняються, і в них насилу протискається новий відвідувач. Його можна повністю охарактеризувати, сказавши про нього лише два слова – товстий лох. Він протягом деякого часу із нерішучістю у погляді витріщається на барменшу.

– Вам чого, молодий чоловіче? – не витримує та.

Товстий Лох здригається, відходить від стойки, підходить до мого столика. Він зіставляє кілька стільців і важко розміщує на них свої велетенські сідниці.

– Тебе як звати, товстий? – питаю я.

Він дивиться на мене із дурнуватою ніяковою посмішкою і не відповідає. Навряд чи він німий, просто соромиться відповідати.

– Пиво будеш? – питаю.

Він дивиться і мовчить. Нема сумнівів, що він п’є, і у нього, певно, є гроші на випивку. Але він соромиться її замовити. Просто сидить і дивиться, мовчить та посміхається.

– Ну, ти точно лох.

Він не заперечує.

– Добре, Товстий, коли ти такий лох, розповім тебе тупу історію. Нещодавно була відлига. Ми із друзями та подругами взяли пива, гітару та галімого виніща у пакеті, оскільки не знайшли портвейну, та рушили у одне пречудове місце. Неподалік від станції метро «23-го серпня» є гарний тихий дворик із колодами, де нам ніхто не заважає відпочивати. Іноді до нас приєднуються якісь малознайомі рок-музиканти, але зазвичай ми сидимо там своїм колом. Так ось, у той день дощило, і я прихопив із собою парасольку, парасолька виявилася дуже хуйовою, із зламаними спицями, але від дощу все ж таки якось рятувала. Коли ми пили, парасолька лежала переді мною. Я тієї ночі нажерся у сраку, в нас із моїм другом одна голова на двох, і вона почергово у нас боліла. Тобто, гадаю, боліла вона увесь час, просто переходила від одного господаря до іншого. Отже, коли я пішов додому, я забув про свою парасольку, згадав про неї лише наступного дня. Ніхто із моїх товаришів по чарці її також не прихопив. І, здавалося б, на чорта мені та зламана парасолька? Але я думав про неї, думки не давали мені спокою, чи там вона ще, чи її поцупив якийсь псих, що із нею сталося. З’їздити та перевірити було, звичайно, ліньки. Ось і думаю, чи повернеться вона до мене колись. Як ти гадаєш?