Слава ЗСУ!

Маяк, як його ще називали скорочено, відрізнявся не тільки дивним прізвиськом. Протягом перших років сімнадцяти життя він був звичайнісіньким містянином, народився, ходив до дитячого садочку, вчився у школі для дебілів… Ну, взагалі-то це була звичайна школа, але як можна називати людей, якім подобається відвідувати уроки, коли не дебілами? А оскільки подібні кадри зустрічаються у будь-якій школі, усі школи можна йменувати школами для дебілів, геть не погрішивши при цьому проти істини.

Потім, з’їздивши кілька разів на природу із кумпелями, поживши деякий час за межами міста, поколесивши трохи нашою великою країною, він став потихеньку змінювати погляди на життя. Йому стало незатишно спати у місті. Причина була відома, можливо, лише самому Маяковському, але він її не розголошував. Любов до мандрівок та природи роз’їдала нещасного Маяка, в минулому патріота своєї малої батьківщини, із середини. Але компроміс було знайдено.

Основну частину життя ця чудова людина проводила у поїздах. Хлопець працював на різних випадкових роботах, відкладав гроші. Потім він купував квиток на поїзд та їхав до іншого міста. Там купував квиток на інший поїзд. І дак аж доки гроші не закінчаться, у поїздах спалося спокійно.

Іноді компанію Маякові складали близькі йому люди, але часто він подорожував один. Випадкові знайомства, залізно дорожні романи, розмови на вічні теми за столиком плацкартного вагону за горілкою – ось що складало кістяк існування.

Але тривало усе це недовго, тому маяк так і не став людиною-легендою, вічним мандрівником, розповідями про якого хлопці із бідною фантазією розважають своїх дівчат. Одного разу, під час одної із поїздок, божевільна попутниця перерізала Маяковському горло, поки він спав.

***

Вулиця освітлена сонцем згори, відбиттям сонця у калюжах знизу, ліхтарями, що горять удень, з боків. Незабаром сонце заходить і освітлення змінюється. Я їду у тролейбусі до центру міста, якось мені розповідали історію про тролейбус із водієм нелюдської зовнішності, освітлений керосиновою лампою. Я не повірив у цю історію, хоча схиляюся до віри у що завгодно. Ірраціональна віра, що часами межує із божевіллям – доля пропащих богів.

Я вірю у більшість міських легенд. Мітологія міста є багатою, не біднішою за єгипетську, певно. Зокрема, мені дуже подобається легенда про Мандрівного Анархіста.

Щоправда, дарма його кличуть мандрівним, так, звісно, ефектніше, проте не такий вже Анархіст і завзятий мандрівник. Звуть його, до речі, Морген Фрімен, ім’я його символізує схід сонця завтрашнього дня, прізвище ж – свободу особистості, до цього нескладно додуматися людині, що хоч трошки володіє англійською. Звісно, у паспорті Анархіста спочатку були інші ім’я та прізвище, але перевірити це вкрай складно, адже в нього більш нема паспорта.

Анархіст первісно прославився як персонаж легенди про Михайла, мера Харкова. Згідно чуткам, які поширювались містом, після багаторазової переперевірки даних, звіряння відомостей із різних джерел, оформилася одна дивна історія. Вона є цікавою виключно завдячуючи своїй чудернацькості, і розповідає про те, як наш вельми поважний міський голова усюди ходить із незвичним за складом почетом, майже таким же дивним, як у Князя Темряви. Його одвічні супутники – це Охорона, Архангел та Анархіст.