Слава ЗСУ!

Розчистивши сніг, Нео присів на колоду, дістав ніж та розрізав свій трофей. Кавун до вживання у якості харчів був непридатний.

– Телепні, блядь. Це ж додуматися треба – взимку кавуни продавати! – жбурнув він убік непотрібний плід. Нічого не лишалося, як для заспокоєння нервів озирнути місцевість. Навколо були розкидані баклажки з-під пива, пакети з-під кріпленого вина та пляшки з-під портвейну, тут точно хтось нещодавно бухав. Напевно, це було три дні тому, коли відбулася дивна одноденна відлига. Вісімнадцять градусів вище нуля посеред холодної зими, у один із днів. Нео підібрав пляшку та огледів її:

– «Приморське», із країни портвейну Криму, сам таке п’ю.

Потім парубок знайшов неподалік від себе парасольку із зламаною спицею та впевнився у своїх здогадах. Того теплого дня трохи дощило. Хазяїну явно було впадло вертатися та забирати парасольку. Певно, він подумав: «На біса мені парасолька, вона все одно зламана». «Парасольку давно зпиздили», – можливо й так. У будь-якому разі варто повернути майно законному власнику. Нео встиг добряче змерзнути, він взяв знахідку, поклав її до внутрішньої кишені та пішов додому грітися.

***

Гроші закінчуються, у цьому шинку я не знайшов анічогісінько, окрім якогось товстого телепня. Час допивати і йти. Хоча… Двері відчиняються, заходить хлопець приблизно мого віку, весь у чорному, у темних окулярах, наче персонаж попсового фільму. У руках він тримає парасольку, і я одразу ж розумію, що це моя втрата. Вигляд у відвідувача цілком благополучний, незрозуміло, навіщо йому потрібна ця зламана річ, за дощу вже малокорисна. Може він місцевий дурник і просто тягає з собою усілякий мотлох? Мені раптом стає прикро, що цей виродок виставляє на посміховисько мою рідну парасольку, те саме причандалля, що я носив з собою, намагався вкритися під ним від дощу, розповідав про неї Товстому. «Натовкти йому пику, чи як?» – думаю.

Я б сказав, що за мить сталося дещо неочікуване, якби те, що відбувається, взагалі підлягало логічному поясненню. Новоприбулий незнайомець впевненим поглядом окидає шинок, зупиняє свої очі на нашому столику. Він підходить і, дивлячись на мене впритул суворо питає:

– Твоя парасолька, мужик?

– Начебто моя, – відповідаю.

Він вертає деколи втрачену річ мені, законному її господарю. Потім йде до стойки, бере сто горілки і сідає за столик, не звертаючи на нас із Товстим ніякої уваги. Я підводжуся, Товстому руки не подаю, я достатньо вивчив його за цей час, він засоромиться її потиснути. Виходжу.

Сніг тане, струмки течуть по асфальту. Дехто не любить сльоти, я ж ставлюся до неї спокійно. А от холод люто ненавиджу. Зима – пора року, коли молодь підбирає коди на замках під’їздів із метою пити усередині, де не так холодно. Весна – пора року, коли я часто перебуваю у депресивному стані, але я радий її приходу, радий потеплінню. Я думаю про те, що добре було б жити біля вокзалу, слухати заспокійливий звук стукоту коліс, засинати під заспокійливий звук стукоту коліс, слухати важку музику у поєднанні із заспокійливим звуком стукоту коліс.

***

Я був знайомий із хлопцем, який жив у поїздах. Він носив доволі дивне ім’я – Маяковський. За що той отримав подібне прізвисько, не знали навіть його близькі друзі. Логічно було припустити, що він просто схожий на видатного поета, але ані внутрішньої, ані, тим паче, зовнішньої схожості не спостерігалося. До поезії ставлення сучасного Маяковського було вельми прохолодним.