Слава ЗСУ!

При цьому, коли Михайло кличе Охорону, перед ним миттєво з’являється Архангел, а якщо ж Архангела – приходить Анархіст. До речі, щоб ви не запідозрили каверзи, повідомлю, що Охорона дійсно складається із охоронців, Архангел й насправді архангел, принаймні, так себе подає, Анархіст же є анархістом і за переконаннями, не тільки за прізвиськом. Просто, ставши персонажами легенди, ці люди та нелюди отримали велику літеру на початку позначення власного соціального статусу. Чого й вам бажаю.

Між тим, я дещо відхилився від теми. Адже розповідь моя про Анархіста, а не про кого іншого. Морген, перебуваючи у почеті мера, з’являється, коли той кличе Архангела, довго трясе Михайлові руку та закликає того зректися влади:

– Цурайся влади, – каже Фрімен, – живи заради людей, адже справедливість понад усе. Вір мені, я тебе не підведу. – Ну, й у тому ж дусі протягом тривалого часу.

Анархіст виглядає, як і лічить анархістові. Він трішечки губить волос спереду, але ззаду стягує волосся у охайний маленький хвіст. Вуса його підкручені догори. Одягнений Морген Фрімен у вишитий золотом камзол, старі потерті джинси, взутий у старі, запилені, але елегантні черевики.

Морген Фрімен – гроза харківських контролерів. Варто контролеру підійти до Фрімена із наміром взяти з останнього плату за проїзд, Морген, не даючи бідоласі вимовити хоча б слово, хапає його за руку та проникливим голосом каже:

– Ти добра людина, по очам бачу. Вір мені, я твій друг, зречися своєї роботи. Ти служиш державі, але держава не повинна існувати, ти повинен жити для людей. Не працюй, будь бідним, але гордим та щирим, – і так далі.

Анархіст – людина-легенда. Приємно було б зустріти його у місті, може саме тому я й їду до центру. У центрі частіше зустрічаються люди, що здобули славу за життя. Із живих легенд особисто я знайомий із небагатьма. В першу чергу я б, звісно, виокремив Героя Нашого часу – Серьогу. Розповідати про нього не бачу сенсу, його й так усі знають.

***

І ось – я у центрі свого рідного міста Харкова, міста парадоксів. Неформали тут вдягаються, мов гопники, негри чіпляються до скінхедів, музикантів тут більше, аніж музики. Місто наповнене святими пророками, які доносять до оточуючих музику Бога, але більшість приймає їх за звичайних алкашів.

Я йду по доріжці, ліворуч від мене дитячий майданчик, на ньому багато дітей, боттлхантерів та пам’яток психоделічної архітектури. Праворуч – платна вбиральня. Туди я і рушу. У нашому середовищі взагалі-то не прийнято користуватися платними туалетами, але коли б я виконував усі заповіді, зробився б надто передбачуваним.

У вбиральні я справляю нужду, і раптом мене наздоганяє з-за рогу напад нудоти. Взагалі-то блювати у нашому колі вважається почесним. Це – признак класу. Існує навіть така теорія, що наш народ п’є, на відміну від інших, не для того, щоб підняти настрій, а виключно заради бльову. Це, звісно, не зовсім так, але іноді приємно добряче поблювати, погодьтеся.

Я вибігаю із туалету і нахиляюся над найближчими кущами. Пробльовку у туалеті я вважаю справою ганебною та неаристократичною, якщо людина почувається негарно, їй треба негайно залишити вбиральню, як на мій погляд.

Впоравшись, сідаю на лавочку та закурюю. Задумливо дивлюся на дітей, що спускають з гірки іграшкові автівки. Ех, добре було б розкопати свої дитячі машинки і також досхочу поспускати їх з гірки, треба тільки зловити той момент, коли це заняття дасть мені задоволення та просвітлення. Адже, як мені здається, я можу зараз відшукати свої старі іграшки, повернутися і подумати: а на який біс мені усе це треба. Усе на світі має сенс, але лише у певні моменти часу, тому безглуздо про щось шкодувати. Адже у той момент, коли людина здійснила той чи інший вчинок, цей вчинок мав для неї сенс. І добре, що люди не мають змоги змінювати минуле.