Слава ЗСУ!

Ось ця вулиця, ось і цей дім. Я підіймаюсь до квартири, дзвоню. Ольга відчиняє і запрошує увійти, я заходжу. У очі одразу ж впадає її нова робота – дід, який блює посеред троянд. У дівчини талант, безсумнівно.

Пропоную Ользі карамультук, вона погоджується. У Харкові у певних колах нещодавно з’явилася звичка курити карамультук. Він виготовляється дуже просто: беремо смажене насіння соняшника, чистимо, засовуємо всередину сигарети з фільтром. Втім, можна й без фільтру. Карамультук готовий до вживання. Не знаю, чому це називають карамультуком, але чом би й ні, в решті решт. У цього слова дуже багато значень, його навіть можна використовувати як тост. Чи не більше, ніж у слова «хуй». Це вже давно не тільки вид зброї. Добра взагалі штука, цей карамультук для паління, рекомендую.

Ми куримо карамультук. Оля цікавиться моєю думкою щодо історії про Різографа та йод. Їй цікаво, як це можна зобразити.

– Знаєш Ольга, – кажу, – коли б я був танцюристом… В сенсі, коли б я був художником, я все одно нічого б тобі не сказав. Не треба нічого зображувати, Різу це не сподобається, він дуже сором’язливий. Я тобі інше хотів запропонувати. Чому б тобі не створювати картини із життя древніх? Варто зобразити стародавній світ таким, який він є, із усіма цими сиренами, драконами, песиголовцями і так далі. Адже сучасна пропаганда не взяла до уваги дечого, коли гордо йменувала усе перелічене вигадкою. Вона не врахувала, що ці істоти описані у фольклорі геть чужих культур, які практично не перетиналися між собою.

– Я з тобою згодна, – відповідає Ольга, виготовляючи собі іще один карамультук, – повністю. Але малювати цього не буду. Немає сенсу. Подумають, тітка перечиталася міфами та Толкіном, і тепер меле нісенітницю. Вони не здатні цього сприйняти. Але справа не у громадській думці, просто це не моє.

Ольга дістає закордонне пиво, згадує про мою до нього зневагу та дістає «Роганське» – спеціально для мене. Іноземне пиво не опохміляє. Відповідно, це взагалі не пиво.

Ми розмовляємо про творчість, про маскультуру, яка усюди сує свої гнилі щупальця. Про те, що справжній митець змушений у наш час заробляти собі на життя чим прийдеться. Звичайно, у капіталістичному суспільстві гроші лежать на дорозі, і деколи достатньо взяти кредит, купити собі лопату та гребти їх, але люди мистецтва рідко коли бачать ці гроші. Вони недалекоглядні.

Ми обговорюємо, ким же краще працювати митцю, який замкнувся у світі власних фантазій. Здавна у цьому колі користується популярністю професія двірника, робота вельми творча, така, що надихає на подвиги, під певним кутом зору доволі престижна. Але сходимося на тому, що краще за все бути кочегаром. Єдина проблема – у нашому місті практично нема кочегарів, та й у інших великих та цікавих містах нема. Лишається потихеньку заздрити Віктору Цою, цій рок-зірці згасаючого радянського суспільства. Оля згадує якусь політичну партію, програма котрої передбачала обладнання кожного будинку котельною. Добре, звичайно, було б, але в цілому, якщо відверто, мені начхати.

Я не надто налаштований на балачки, але все ж описую усі переваги професії сторожа. Сторож, він просто сидить, прислухаючись до тиші або до музики у навушниках. Ще він може жерти бутерброди та запивати їх кока-колою, виходити курити може, якщо пощастить. Але найголовніше – сторож може вивчити напам’ять усі вірші своїх улюблених поетів, читаючи їх на варті. І він може писати щось самотужки.