Слава ЗСУ!

Моя розповідь чомусь вражає Ольгу, її взагалі багато що вражає, як на мене, це її головний недолік. Вона навіть хоче намалювати щось в тему.

– Тобі б усе малювати, – кажу я.

Ми довго мовчимо, потім Ольга розпочинає бесіду про покинуті будинки. Вона їх просто обожнює. На щастя, цього добра у нашому місті досхочу, навіть у його центрі. У нас взагалі існує традиція половину будинків недобудовувати. Виникла вона вже після розпаду СРСР. Очевидно, це символізує так і недобудований у червоній імперії комунізм.

Я ненавиджу покинуті будинки, про що й повідомляю. У мене є на те свої причини. Не те щоб я був дуже цивілізованим хлопцем та фанатом цінностей святенницького сучасного суспільства, просто одного разу у одній із таких будівель я звалився у підвал та зламав собі ногу. Дивно, зазвичай, коли я падаю, час начебто пригальмовує, і я встигаю усвідомити, що відбувається і як саме я повинен падати, щоб лишитися неушкодженим. Але цього разу нічого подібного не відбулося, виною тому не раптовість, а чи то алкоголь, втім, навряд чи, чи то сам будинок, його дух, гадаю, так воно й є. Звичайно, це була цікава пригода. Я вперше у житті зламав ногу, вперше у житті мене проводжала додому дівчина, а не навпаки. Навіть не проводжала, а, можна сказати, тягнула на собі більшу частину шляху. Я був тоді у непоганому настрої і розповідав усім, що лише пострадянська людина може зламати ногу і бути при цьому до біса веселою, і відчувати легкість. Ще вперше у житті я віджимав шапку від вина, яке розчавилося у мене у торбі. Тим не менш, їбав я такі пригоди. Єдине, що хоч якось допомагало мені не втратити душевної рівноваги, коли я лежав у гіпсі, так це моя уява. Я уявляв себе видатним революціонером, кинутим до в’язниці. Можна було уявити себе, скажімо, Володимиром Маяковським, який знайомиться із сучасним мистецтвом, або Адольфом Гітлером, який працює над «Майн Кампфом». Щоправда, про свою боротьбу я так нічого й не написав, та вона й відрізнялася від боротьби Адольфа кардинально. Але пройшли ті славетні часи, часи створення великих імперій, тепер у людства інші цілі, про них трохи згодом. Але хоча подібні фантазії і дещо полегшували мою важку долю, але я однозначно не хотів би повторення.

– Ти стаєш надто цинічним, – із обвинувальними інтонаціями у голосі проголошує Оля, – і це не є добре.

– Це є похуй, – відповідаю я, – натомість я знаю, що треба робити.

– І що ж, цікаво було б дізнатися?

– Час полишати це їбуче місто.

– Навіщо? – дивується моя співрозмовниця, – я люблю місто, я не можу без нього.

– Ні, це місто любить тебе собою. Між тим, він зжирає тебе, підкусюючи по шматочку та живлячи своєю галімою наркотою. Місто заважає потенційним святим стати справдешніми святими, не дає своїм мешканцям жити дійсно духовним життям. Із усім його гамором, автівками, жебраками та базарами.

– Ну, і їдь собі, – тихо і задумливо мовить Ольга, – я залишаюся, я не готова.

– Ти ніколи не будеш готова, – кажу я, прощаюся і йду.

Я заходжу до метро, сідаю у підземну електричку, їду на вокзал. Там я купую квиток, довго стою та вивчаю його, палю сигарету за сигаретою. Потім спалюю квиток та йду з міста пішки. Геть. З мене досить.

Глава 5