Слава ЗСУ!

Я пробуджуюсь від того, що на мене хтось дивиться. Мені, звісно, цікаво, хто це, але найголовніша задача при пробудженні все ж таки інша, а саме – згадати те місце, в якому заснув. Згадавши це, людина відсотках у середньому у дев’яноста може з достатньо високою точністю визначити місце свого пробудження.

Отже, останнє, що я пам’ятаю, це себе самого, похмільного та злого. Я наморщуюсь від променів світанкового сонця та купую квиток на електричку. Ні, брешу, я ще пам’ятаю, як заліз до вагона, навіщось пройшовся ним кілька разів уперед-назад та сів на лавку.

Таким чином, я зараз лежу на твердому сидінні електрички, вкрившись газетою, наче це може зігріти. Коли я лягав, газети безсумнівно не було, я ніколи не читаю газет і купую їх лише зрідка, перед відвідуванням футбольного матчу, щоб підстелити. Найвірогідніше, якийсь жалісливий волоцюга із великим досвідом ночівель де прийдеться виділив мені цю свого роду паперову ковдру із особистих запасів.

У вікно електрички світить сонце, прямо мені у обличчя, я настільки хотів спати, що забув зап’ясти шторки на вікнах вагону. Ненавиджу сонце. Але розбудило мене не воно, а літня жінка із козубцем, що сидить навпроти мене та пильно на мене дивиться. Окрім козуба в ній немає нічого примітного, звичайна бабця, яких багато у місті. Вони просять милостиню у громадському транспорті та біля сигаретних кіосків (певно, вважається, що курять лише заможні та успішні люди, а може справа в тому, що курці, усвідомлюючи пагубність своєї звички, вважають себе однією ногою у могилі і в зв’язку з цим простіше ставляться до грошей та легше з ними розлучаються), ходять на базар за продуктами, грають з малолітніми онуками та годинами просиджують на лавочках біля під’їздів, отруюючи життя сусідам. Загалом, виконують свої прямі старечі обов’язки. Отже, очевидно, що ця стара сиділа й витріщалася на мене своїми дурними очима, і від цього я пробудився. Вона і зараз дивиться на мене, не мигаючи, мов хоче зіграти у баньки. Я вже зовсім було збираюся сказати, що змагатися з нею наміру не маю, але вона мене випереджає:

– Втомився, мабуть, онучку, – скрипучим голосом мовить стара, – поїж ось пиріжків, – лізе до кошика із твердим наміром мене нагодувати.

– Дякую, – відповідаю, – бабусю, за турботу, але я вегетаріанець.

– Але пиріжки ж бо з капустою! – протестує моя супутниця.

– Це не має значення, – неприязно кажу я та відвертаюся до вікна. Стара ображається та незабаром йде.

За вікном пропливає станція «Харків-Сортувальний». Дивлюся на годинник – дев’ята ранку. Не кращий час доби, але небо, принаймні, вже виглядає більш-менш нормально, а зовсім не так мерзенно, як рано вранці. Нема видовища більш неприємного, аніж ранкове небо, особливо огидним є небо світанкове. Тому я й вважаю за краще зранку спати, якщо є така можливість. Сиджу, розмірковую про становище, у якому я перебуваю.

«Еге ж, Поліграфушко, не відпустило тебе місто, – думаю, – не святий ти, яким би юродивим себе не мав, яким би вар’ятом не вважали тебе». На душі гидко, я усвідомлюю, що ще не готовий полишити місто, зблизитися із світом духів та, можливо, навіть відкрити шляхи до інших світів. Є шанс, що це станеться у майбутньому, маю на це надію.

Почуваюся просто жахливо. Я прикутий до міста, я його в’язень. І що з того, що мене, здавалося б, ніхто не контролює, і я можу робити що схочу і ходити куди забажаю? Все рівно я не можу піти з міста навіки, я навіть не в змозі мандрувати країною пішки, збираючи пил тисяч міст на своїх шузах. Ось Дрантя, який про це співав, певно, міг. Але він помер, забудемо про нього.