Слава ЗСУ!

Взагалі-то обмеження волі набагато гірше за повне її позбавлення. Краще вже в’язниця, аніж домашній арешт. Адже якщо твою волю обмежують, то істота, яка це зробила, стверджує владу над тобою, стає твоїм господарем. Якщо ж хтось позбавляє тебе волі – він просто ненависний тобі підор. Із ним набагато легше боротися насправді-то, а ось боротися зі своїм хазяїном… Тут мають місце різні морально-етичні норми, які важко обійти, і тому подібне.

***

Станція «Харків-Сортувальний». Ну, вітаю тебе, місто, чорт тебе задирай! Земля, на яку я так любив деколи вертатися, без якої і кількох днів без суму не міг провести. Я більше не люблю тебе, Харкове. Я люблю твою футбольну команду «Металіст», твої шинки та твоїх жінок, твої пам’ятники радянським вождям і окремних шизанутих мешканців твоїх. Але немає більше любові до тебе, о Харкове. Але я повернувся, привіт, курва.

На Леваді мені робити начебто й нічого, треба підшукати транспорт та їхати далі. Метро, певно, буде найкращим варіантом. Наближуюсь до входу, спускаюся, купую жетон, купую у кіоску преси газету. Треба дізнатися, що сталося у місті за час моєї відсутності. Необхідно тримати руку на пульсі, так би мовити. У газеті – програма телепередач, анекдоти, новини спорту та якісь конкурси. Не найгірший варіант. Можливо, дехто вважає, що максимум інформації можна отримати з газет із оголошеннями. Але я подібних видань не купую принципово. Як на мене, розміщувати оголошення у газеті, виставляючи їх на загальний огляд – найвищою мірою непристойно, все рівно, що йти по вулиці без штанів, шкарпеток та капелюха. Герой стрічки «Arizona Dream» вважав головним елементом одягу капелюха, він казав щось на кшталт того, що якщо людина йде по вулиці зовсім без одягу, але на голові в неї капелюх, їй не соромно. Вона не оголена, вона у капелюсі. Мій друг дитинства по басейну Міха вважав головною деталлю одягу шкарпетки. «Головне – шкарпетки не забути», – любив казати він. І обидва були у дечому праві.

Метро – винахід, який породжує божевілля. Цілком нормальні, часом навіть занадто нормальні у зовнішньому світі громадяни змінюються, спускаючись під землю. Вони подібно до причинних мчаться, змітаючи усе на своєму шляху, їхня мета – встигнути на потяг у будь-яку ціну. Ніщо не зупинить пасажирів метро, вони готові вбивати та калічити, ризикувати життям і здоров’ям, аби бути першими біля потяга і, не дай Боже, не впустити транспорт і не чекати на наступний. Вони виграють мінімум часу, значно більше зекономилося би, якщо скоротити родинні сварки. Але під землею раціональне поступається місцем ірраціональному, нічого не поробиш.

Придбавши газету, минаючи божевілля підземки, я спускаюсь до поїздів. Електричка приходить швидко і, що дивно, вагон напівпорожній. Я звик до великого скупчення людей на цій ділянці лінії, не дивно – вокзал неподалік. Та й сьогоднішній день не виключення, сусідні вагони заповнені вщент. Але мій майже порожній, у ньому як максимум чоловік п’ятнадцять. Певно, не всім дано його бачити. Або є сили зла відлякують від дверей цього вагону простолюдинів.

Я влаштовуюсь на сидінні та відкриваю газету. Проглядаю програмку – цікавого футболу нема. Я дивлюся по телевізору виключно футбол, тому не знаходжу нічого, що заслуговує на увагу, і переключаюся на новини спорту. «Металіст» знов не став чемпіоном. Що ж, перейдемо до гумору. Перша сторінка цього розділу присвячена анекдотам про мистецтво. Вибираю перший-ліпший, читаю: «У американських рок-музикантів існувала мода вмирати у двадцять сім років. Джим Моррісон помер у двадцять сім років, Джаніс Джоплін померла у двадцять сім років, навіть Курт Кобейн і той помер у двадцять сім років. Один лише Джимі Гендрікс дожив до двадцяти вісьмох. Він так з цього приводи засмутився, що взяв та й помер». «Дивно», – думаю, переходжу до іншої сторінки. Еротичні анекдоти. «Прокидається вранці Йобаний Пес у своїй квартирі, кепсько йому, зовсім не пам’ятає, що ж було учора. Відчуває тільки, що його їбали. Сидить на ліжку, силкується згадати. Тут з ванної весело наспівуючи виходить Їбучий Шакал. «Знову ви їбли?» – із надією питає Йобаний Пес. «Знову яя-а!» – гордо відповідає Шакал і йде ставити каву. Йобаний Пес полегшено зітхає». «Нічого собі. Цікаво, хто цю газету видає?», – виникає думка у моїй свідомості. Перегортаю сторінку – анекдоти про Єгора Широкого. Але прочитати не встигаю – моя зупинка, час виходити.