Слава ЗСУ!

Перехід з «Радянської» на «Історичний музей». Мені тут не подобається. Можливо, тому, що історичний музей – місце вкрай похмуре, таке, що вводить у меланхолію. Це цвинтар всього найкращого, що було у історії людства. Втім, брешу, далеко не всього – тільки того, чому дозволяє існувати офіційна думка представників нинішньої цивілізації. У переході між станціями завжди людно. Тим більш дивно спостерігати тут жебраків на підлозі – як їх тільки не змітає натовп. Кидаю газету одному з них – най почитає, нудно ж чуваку, утовкмачуюсь до потяга.

***

Виходжу на станції «Університет». Вона названа так не дарма – поблизу дійсно є у наявності університет, куди я і рушаю. Початок червня, час вступних екзаменів, у цей період у будівлі можна придбати конверт та марку, що я і роблю. І практично одразу використовую придбання за призначенням. «Ісус не перетворював воду на вино, він підмінив її на горілку», – пишу я на знайденій у кишені листівці, вкладаю її у конверт, наклеюю марку та пишу адресу знайомого священика.

Виконано. Лишилося знайти поштову скриньку і опустити туди лист. Втім, далеко ходити немає потреби, поруч Держпром, там є скринька. Окрім того, час поснідати, а неподалік розташована пречудова піцерія. Придбавши там піцу, сідаю на лавку. Доволі пізній сніданок. Зазвичай, щоправда, я не снідаю взагалі, але сьогоднішній ранок приніс мені голод. До чого б це?

Розмірковуючи таким чином, я неспішно їм піцу, запиваючи її пивом, насолоджуюсь чудовим літнім днем і починаю усвідомлювати, що і в міському житті є свої принади. Але спокій мій триває недовго. Раптом перед очима постає дивне видовище – із піцерії через задні двері виходить робітниця із величезним чорним поліетиленовим мішком у руках. У такі мішки зазвичай пакують мерців. Треба зазначити, мішок не порожній. І за формою його вміст нагадує людину. «Блядь, так це ж небіжчик! – доходить до мене, – ця жахлива жінка умертвила чергового бідолаху студента, який не зміг розплатитися за хуйові смажені пиріжки з картоплею, і тепер збирається позбавитися трупа. Цікаво, як вона крокує з такою легкістю? Адже ж труп, певно, штука важка». І дійсно, ця сучка несе рештки нещасної жертви з такою легкістю, наче вони нічого не важать. Очевидно, вона повністю втратила відчуття реальності, і божевілля надає їй сил.

Пронісши мішок з тілом кілька кроків, вона зупиняється та починає із несамовитістю пхати свою ношу у смітник. І це вбивці в решті решт вдається, після чого вона вертається на робоче місце. Ну, чи не дурна? Тут же незабаром купа ментів буде, а свідків, однак, десятка зо два набереться. Хоча… Я з’ясовую, що окрім мене на те, що відбувалося, ніхто уваги не звернув. Таке враження, що кожен день офіціантки із піцерії кого-небудь позбавляють життя і викидають рештки до смітника… Як би там не було, незважаючи на те, що оточуючі продовжують захоплено спілкуватися та жерти свої харчі, хтось же повинен був щось помітити та повідомити куди слід. А значить міліція прибуде з хвилини на хвилину, час забиратися звідси. Я в один ковток вливаю в себе решту пива і, залишивши частину піци недоїденою, покидаю місце події. І я дістаюсь вже майже проспекту Леніна, як раптом мій погляд падає на камінь біля дороги, і світ остаточно перегортається догори дригом.

Цей камінь встановили тут у пам’ять про якусь битву. Придивившись, я усвідомлюю, що дата на камені – 2001 рік. Яка битва могла мати місце у центрі Харкова на початку двадцять першого століття, у еру повального пацифізму та матріархату? І тут я второпав.