Слава ЗСУ!

Хто сказав, що у сорок п’ятому антигітлерівська коаліція перемогла у війні? У школі нас можуть вчити чому завгодно, телевізору тим паче вірити не можна. Ветерани війни… Не так вже й багато їх залишилось. Та й підозріло схожі учасники бойових дій один на одного. Вони зазомбовані!

Виходить, це не радянські війська взяли Берлін, а нацисти Москву. Вони серед нас. Вони нас запаморочують та потихеньку знищують, непомітно, одного за одним. Ось цей мужик, наприклад – окидаю поглядом чоловіка, що йде назустріч – обличчя типово арійське, це ворог. Ні, дивися у інший бік, неможна подавати вигляду, що ти щось знаєш.

Заспокойся, Поліграфе. Купи кока-коли, сядь на лавочку, розслабся. Поглянь на перехожих, цілком нормальні українські обличчя. В тебе ж дід воював, ти ж віриш своєму дідові, чи не так? Та й американці теж вважають, що нацизм переможений, і англійці, і французи. Не можуть же вони обманювати весь світ. Що з того, що ти ніколи не був за кордоном? Ти знайомий із їхнім мистецтвом. Ти розмовляв з людьми, які там були. Не могли нацисти все підробити, надто вже це складно.

Внутрішній голос дещо заспокоює мене, я купую пляшечку кока-коли, напою приємного, заспокійливого та стимулюючого до творчості. Сідаю на лавочку, роблю ковток. Кидаю погляд убік дороги. Нормальні вкраїнські лиця?

Ось цей мужик, явно лікар, їх нескладно відрізнити, професія накладає відбиток, зовнішність – Ганнібал Лектер. Як дві краплі води схожі. Напевно, теж людожер. А що це він несе? Пакунок якийсь, що у ньому?

Чиїсь ноги, він розчленував труп у компанії кумпелів-людожерів, вони поділили те, що колись було людиною поміж собою. Йому дісталися ноги – він у них, очевидно, у авторитеті. Яка хижа посмішка! Тварюка. Добре б він зараз думав про свій обід, як буде жерти ці ноги. Підсмажить їх. Чи він віддає перевагу сирому м’ясу? Буде рвати плоть зубами, насолоджуючись смаком крові. Так ні ж – він явно замислився про те, щоб злопати когось ще. Наприклад, от ту дівчинку…

Ну і нехай. Типова нацистка. Час звідси забиратися, однозначно. Я відриваю зад від лавки, викидаю пляшку і йду. Кілька годин я вештаюсь містом у напівадекватному стані.

***

Виходжу на пустир. Перед моїми очима виникає така картина: десяток псів сидять чітко на одній лінії та випорожняються. Вирази пик у них вельми нещасні. Побачивши мене, собаки підіймаються, перешиковуються у колонну та підтюпцем втікають геть.

Схоже, це і є кінцевий пункт моєї сьогоднішньої мандрівки. Пустирем я назвав це місце доволі умовно. Не подумайте, що це якийсь великий відкритий простір десь, де незрозуміло, чи знаходишся ти на околиці міста, чи то далеко за його межами. Місце, у якому я зараз перебуваю, є нічим іншим як просто простором між жилим п’ятиповерховім будинком та колишнім дитячим садочком, у будівлі якого нині розташовані якісь малокорисні контори, що належать до бюрократичного апарату нашої несправедливої держави.

На землі навколо чимало сміття та собачого лайна, і трохи лайна людського. Людям тут справляти нужду не личить – хтось із мешканців може невчасно визирнути у вікно і, якщо він не визнає свободи людини срати абиде, усе зіпсувати. Особисто я ніколи не став би оправлятися на цьому пустирі, я хіба що тут якось проблювався, коли йшов п’яний зі школи. Але це було давно.